21. Несправедливі покарання

Може, талант до співу  не кожному й дається, зате ж

 усі хлопці від самого дитинства дуже люблять грати у футбол.

  Але  - м’яча чомусь у школі тоді для нас, найменших учнів, не було.

- Давайте складемося усі разом, та й купимо  тільки для нашого класу? – запропонувала нам учителька.

- А я гроші не дам, – уперлася Юлька.

- Це ж чого?...- здивувалася Ліда Андріївна.

- Бо хлопці все рівно  сильніші. Вони будуть у  нас м’яча відбирати. Тільки грошам горе.

  Та ще й намовила Юлька всіх дівчат у класі, і так вийшло, що на м’яча складалися хлопці.

  Вже як зібрали потрібну суму, Ліда Андріївна  поїхала у район і сама привезла нам м’яча, тільки купила чомусь волейбольного.

 А на фізкультурі поставила усіх коло сітки – хлопців навпроти дівчат, і сказала грати у піонербол.

- Але ми хочемо у футбол, – кричить Льонька.

- Тільки у футбол! – скандую я.

- Дівчатка не уміють грати у футбол, та й не зможуть, тому всі будете  грати у піонербол, це теж дуже хороша і весела гра, - поставила крапку вчителька.

  От стоїмо ми, знехотя перекидаємося тим м’ячем через сітку. Дівчатам гра наче й сподобалася, але ж нам, хлопцям,- нудно. От ми й почали збиткуватися: підбігали до дівчат і шарпали за косички. А дівчата тоді – давай на нас скаржитися вчительці.

  Ліда Андріївна винного довго не шукала – вхопила чомусь саме мене за комір, та й завела до  портзалу, посадила до темної  комірчини. А там же був запасний вихід. Через те покарання я про нього і дізнався. Бо сидіти  в комірчині мені теж було дуже нудно, і я почав шарпати за двері, що вели на вулицю. Шарпонув раз, другий, пошарив руками по клямці – та й побачив, що  двері просто на гвіздок закриваються.

   Як же я зрадів тій своїй знахідці! Бо ж тепер, як  гратимемо у війну, я матиму додатковий сховок!

   Міг після того вибігти із школи непоміченим, коли собі сам хотів.

   Довго не відкривав я хлопцям того таємного виходу, аж через місяць тільки й зізнався, і то – найкращому товаришеві, Льоньці.

   А поки – відсидів я своє покарання до кінця, і як Ліда Андріївна дозволила мені зайти у клас, кажу до неї:

- Так не чесно! Ми, хлопці, купили м’яча, дівчата гроші не здавали, а тепер ще й замість футболу маємо грати Ваш дурний піонербол?

 Юлька, поки вчителька не бачила, ще й язика мені  показала, мовляв – а що, почули тебе?

Вчителька й далі мовчить, на мене навіть не подивилася. Сіла щось писати. А я стояв, стояв…

- Добре! – кажу я тоді. – Але так воно все одно  не буде!

  І поки вчителька мене «не бачила», узяв м’яча, пішов надвір і розрізав його надвоє.

- Ось так! – показав я м’яча однокласникам. – Чи я неправильно зробив?

- Правильно! – кажуть хлопці. – Немає чого дівчатам задурно нашим м’ячем гратися. Все справедливо.

  А наступного дня, як треба було іти надвір, вчителька подивилася – а м’яч порізаний.

- А хто ж це таке зробив? – почала вона кричати, бо тоді навіть і не помітила, що я із класу виходив.

- Я! – вийшов я наперед. – Бо м’яча ми, хлопці, купляли, то й маємо на нього право.

  Після того Ліда Андріївна таки випросила у фізручки шкільного м’яча, але давала його тільки дівчатам. Але  ми, хлопці, ще раз склалися грішми та й купили собі нового, вже якого хотіли -  футбольного, і гралися ним  на групі продовженого дня.

  Як і всі мої друзі, я теж дуже не любив відвідувати групу продовженого дня. 

У моєму класі її  вела математичка Соня Макарівна, директорова жінка. Дуже вона була несправедлива до дітей, найбільше чіплялася чомусь саме до мене.

 І от, Ліда Андріївна  пожалілася їй, що я м’яча порізав, то Соня Макарівна й каже:

- Відтепер футбол на групі хлопці грати не будуть.

- А що ж ми маємо робити? - питаюсь я.

- Дівчатка граються, а ви сидіть на лавці! Таке вам покарання.

  Але ж як нам було так довго всидіти? Тим більше, що вчителька швидко собі десь пішла, то ми й ухопили свого м’яча – і гайда на поле бігати.

   Бігаємо по стадіону, Іван якраз зробив мені  подачу, я відбив. Та треба ж такому статися, що  в той самий час Соня Макарівна поверталася й побачила.

- Ану, Вася – йди-но  до мене, – стала вона грізно, руки в боки.

 Я й підбіг. Тоді Соня Макарівна взяла мене міцно за руку, й повела до спортзалу, поставила на вулиці – біля кутка.

- Стій, Вася, тут, – каже. – Спробуй лиш один крок зробити в сторону. То я тобі тоді!... – і пригрозила  пальцем.

  Вчителька знову кудись пішла; а я тепер стояв покараний.

Стою я й дивлюся, сумно мені – бачу, що усі діти  граються, хлопці навіть почали м’ячем кидатися. Але я  боявся з місця зрушити – не хотів, аби  Соня Макарівна моїй матері поскаржилась.

  Так стояв я цілу годину. Аж тут бачу – моя мати йде, і чомусь просто до мене. Я аж похолов, та й заховався за вугол, став за стіну, зажмурив очі і не дихаю.

   Але мати, виявляється, мене ще раніше там побачила, із вікна свого кабінету.

- Що це ти тут так довго сам робиш? – підійшла й питає. - Чого не йдеш із дітьми гратися? Щось сталося?

- Стою…

- Я бачу, що стоїш! Але ж так не можна! Йди вже гратися.

- Та я не можу…

- Чому?...

- Бо це мене Соня Макарівна тут поставила, покарала.

- А за що?...

- Я вдарив м’яча ногою…

Мати моя із подивом подивилася на площадку, там вільно «ударяли ногою по м’ячеві» мої товариші.

- Ходімо зі мною!

 Зайшли ми в кабінет директора, а там наша вчителька сидить.

- А чому це, Соню Макарівно, усі діти граються, а мій Вася сам, біля шкільної стіни стоїть?

- Бо я його там поставила!

- А можна Вас запитати: за що?

- Бо я заборонила, але він… грав у м’яча.

- А інші діти не грають? – питає моя мати.

   Соня Макарівна не знала що й казати – через вікно директорового кабінету їй було добре видно, що хлопці бігали у футбол.