20. Співаки

Колись було модно вкінці навчального року  проводити піонерські зльоти. По-сучасному - дитячі фестивалі, або концерти художньої самодіяльності.

  Наша школа із року в рік теж брала участь у тому зльоті - готувала до виступу великий дитячий хор.

   А того разу вирішено було перемогти за всяку ціну, якщо не якістю, то хоча б кількістю учасників. Тому згонили усіх – хто хотів, і не хотів, умів і не вмів співати, і у день виступу чи не вся наша школа мала бути виставлена на районній сцені.

  Починали нас до зльоту готувати за місяців два-три.

  А так як у нас із Льонькою із вокалом було дуже туго і ми ніколи не дружили зі співом, то під час репетицій нас ставили якнайдалі від мікрофону, десь аж із самого краю.

  Чи ми співали там, чин ні – нікому того не було чути. 

Виходило так, що  стояли ми з Льонькою  у спільному гурті виключно для інтер’єру.

І от уже мав відбутися сам виступ.

  Спеціально до того дня мати купила мені білу сорочку, таку ж саму тітка Оля вибрала й для Льоньки. Ще звечора нам було заборонено навіть думати про футбол та й взагалі про будь-які ігри на вулиці, зате ж нас гарно викупали і попідстригали.

 У Льоньки була модна на той час зачіска «під макітерку», а мене батько підстриг «під нуль», залишивши над бровами тільки невеличкого чубчика.

  Та що там казати! Ми із Льонькою  хлопці були показні і гарні. То ж коли  приїхали  у район і піонервожата виставила нас усіх на сцені, то чомусь поставила саме мене і Льоньку так, що потрапили ми не на край, як стояли до цих пір на репетиціях, а - у самісіньку середину, по центру, та ще й  мікрофон був просто перед нашими губами.

   І от – заграла музика, перед ротами мікрофон…

 Ми із Льоньком ТАК старалися співати!

 Першу пісню ми чесно прокричали із усіх  сил. Я навіть надірвав горло, аж захрип. А Льонько ще й два рази закашлявся! Просто в мікрофон…

  Аплодисменти були скажені. На нас показували із залу пальцями, комісія перешіптувалася. Я ж почувався знаменитістю і навіть підморгнув Льоньці – а бач?! - і гордо окинув поглядом решту хористів.

   Але коли оголошували другу пісню, через усю сцену до нас чомусь підбіг  учитель музики, він тримався руками за серце, і схвильованим голосом  попросив:

- Хлопці, Вася з Льоньою, стійте вже де стояли, тільки я вас дуже прошу – більше не співайте!...

- То що нам, може вийти зі строю? – здивувався  Льонько. У нього, це я вже ясно бачив, від успіху починалася зіркова хвороба.

- Ні! Ні! Стійте, де й стояли, тільки… не співайте. Ви губами махайте, як усі, але – мовчіть, домовились?...

- Ну добре…

  Як виявилось пізніше, ми із Льоньком так дуже старалися, що переспівали усіх, навіть солістів. Мікрофон був увесь мокрий від нашої слини. Але ж…

  Вчитель музики про  наші з Льоньком здібності до співу дуже добре знав, як і про нашу любов до партитури.

    Якогось разу вигнав він нас прямо посеред свого уроку – послав  по нотні зошити. А Льоньчина мати робила тоді у швейній майстерні. От ми до неї по дорозі в магазин і зайшли. Льонькова мама дала нам на двох одного рубля.

 На того рубля ми купили два зошити, а на здачу взяли ще й по два пончики, смажених в олії. І так як гарячих пончиків не було де дівати, то ми й  поклали їх до нотних зошитів.

 Дорогою пиріжки поз’їдали. Прийшли до класу, зошити розгорнули – а писати в них уже не можна! Бо сторінки аж блищали від олії. Учитель музики тільки сумно похитав головою:

- Композитори ви наші олійні...