19. Старшокласники

Прибиральницю тьотю Марусю вся наша школа поважала і дуже боялася.

 От, для прикладу, якщо котроїсь учительки довго не було після дзвінка на урок, тоді тьотя Маруся із шваброю у руках  ставала у класі й вартувала порядку. І ніхто й писнути не смів у її присутності, навіть поворухнутися боялися – бо швабра тоді потрапляла прямісінько у ціль!

Або - якщо тільки тітка Маруся дізнавалася про те, що хтось когось набив, а чи отримав двійку, чи й просто вів себе якось не так, як треба – вона відразу ж встановлювала із батьками порушника прямий контакт. І вміла якось так усе їм доладно розповісти, що бідаці надіятися на пощаду не доводилося. Батькам порушника не було куди відступати – крім них, про новину миттєво дізнавалося увечері півсела. Із уст тітки Марусі наші невинні пустощі завжди перетворювалися на проблему вселенського масштабу. То ж батькам доводилося, аби хоч якось врятувати підмочену тіткою репутацію, нещадно й бажано привселюдно карати винуватця сорому…

  Там, де лиш проходила тітка Маруся, беззмінно встановлювався ідеальний порядок. Ніхто, навіть учителі, не бажали ставати предметом пильної уваги прибиральниці тьоті Марусі.

  От кого б треба було ставити у школі за директора!

Але я тоді був малий і, мабуть, саме тому тьоті Марусі ще не завжди й боявся.

  Навіть якось  поцілив у неї сніжкою.

  Прибиральниця йшла попід огорожу, а я скачав міцну-міцнющу гулю, розмахнувся – і підкинув її високо-високо вгору, тільки вирахував так, аби вона впала точно на тітку. Кинув, а руки швидко сховав в кишені, в інший бік голову відвернув, наче я тут і ні до чого.

  Сніжка таки попала – прямісінько у ціль!

Але тітка Маруся не зрозуміла, хто ж це кинув. Саме тоді на стадіоні старшокласники теж грали у сніжки.

Прибиральниця стала на них сваритися.

- Признавайтеся мені швидко зараз, - кричить, - хто це по мені сніжкою кинув?

 Старшокласники плечі поопускали, мовляв, нічого не розуміємо, та й хто б це на таке насмілився?

- Я зараз як візьму швабру!!! Та як дам усім вам по головах! Чекайте-чекайте! Ви від мене ніде не дінетеся! Ось урок почнеться, я вас усіх запам’ятала! – горланила тітка, аж хмара над її головою прорвалася і почав падати густий і лапатий сніг.

Старшокласники дуже полякалися.

- А це не ми, це он Васька по Вас поцілив! – сказав тітці Марусі Петро Голий.

  Але тітку Марусю не проведеш! Вона ж на  свої власні очі бачила, що я руки у кишенях тримав, і старшокласникам не повірила.

- Для чого ви на малого набріхуєте? Он я вашим батькам сьогодні все чисто розповім. І не полінуюся попід хати піти. Я усіх вас запам’ятала, не відбрешетесь.

  Тітка покричала далі, а старшокласники кинулися до мене і зі зла почали закидати снігом. Але я був не із тих, щоб просто так здаватися, відбивався, як тільки міг.

  І тут – на моє щастя, продзвенів дзвінок, усі старшокласники побігли в школу, на стадіоні залишився тільки Петро Голий.

- Ура-а-а-а!!! – набрав він снігу повну жменю і побіг у мій бік, певно, він найдужче потерпав через тітку Марію. – Бий малявку! – кричав на всю горлянку Петро.- Ура-а-аав… - і раптом захлинувся.

  Бо поки Петро біг і кричав, я зліпив із снігу дуже тугу гулю, добре стиснув її в руках і з усього розмаху кинув у бік нападника, поціливши просто до його розкритого рота, просто в оте «ура» й попав!

  Хотів був уже тікати, але … мусив таки повернутися назад і рятувати хлопця. Бо сніжка була завелика і так запечатала бідоласі горлянку, що той аж посинів і почав задихатися.

Я розгублено стояв біля Петра, а він витріщив страшно очі й почав хапати себе руками за шию.

   Роззирнувся я довкола - аж  на стадіоні, крім мене і Петра, більше нікого немає.

І хоч було лячно, і ризик великий, але змушений я був сам ту сніжку діставати. Виколупуючи сніг із напівпритомного старшокласника, увесь час тільки молився: хоч би Петро не вмер. Хоч би не вмер!

  А найдужче я боявся, аби мене не посадили до в’язниці – вчителька від першого ж дня лякала нас неволею. Як тільки починали хлопці поміж собою битися, Ліда Андріївна бралася у боки і:

- А нехай когось уб’єте, геть усіх в тюрму посадять! І замість школи будете виглядати через грати на небо. Ще й поліціянти будуть бити. І їстимете синій суп та кашу на воді. Хто хоче в тюрму?

  Петро Голий тоді не вмер, і я заспокоївся - тюрма мені більше не загрожувала.

Гадав, що старшокласники мені відомстять за Петра.

Але ніхто мене не чіпав.

  Петро був запроданець і ябеда. Навесні через нього наш клас майже не втратив першість по збиранню металолому.

А діло було так. Загадали якось нам, школярам, ходити по селу і визбирувати  металолом.

  Я тоді ще був жовтеням, а Петро Голий – уже піонером.

 І от наш клас назбирав металолому від усіх найбільше.

 Зносили ми свої «трофеї» із усього села, цілий тиждень на своїй ділянці громадили. А вкінці бачимо -  чомусь у піонерів заліза більшає, а у нас як було, так і є!

   А тоді Льонька придивився, аж наші відра, каструлі, всякі там залізяки  лежать чомусь  у «піонерів».

- Так це ж вони, поки ніхто не бачить, у нас усе покрали, – як розходився Льонька. – Не можна цього так залишати.

- Не можна, Льоня, - кажу я.

  І от перед лінійкою, в той самий день, як мала комісія ходити й визначати переможця, ми із Льонькою утекли з уроку і тихцем, тільки удвох, попереносили усе залізяччя назад на свою ділянку, а разом зі своїм прихопили ще й трохи піонерського. І виходило тепер так, що перемогти мав наш клас.

  Ми з Льонькою на перерві стояли біля свого класу дуже собою втішені та горді. І тут побачили Голого Петра, він ішов із піонервожатою у наш бік.

- Галина Федорівна, ми усім класом за школою наложили велику купу. А ці малі, - показав Петро на нас із Льонькою, - усе порозтаскували.