18. За однією партою

  У моєму класі дівчат і хлопців було якраз порівну.

   Дівчатка були всякі – і гарні, і так собі. 

 Але Юлька була така товстуля! Ще й страшенна підлиза. Оце хто що не так зробив, а вона вже біжить до вчительки. Вчителька Юльку любила, а увесь клас  остерігався.

Я дуже хотів сидіти із Льонькою; але чомусь усі вчителі наче змовлялися парувати дітей ще від першого ж класу, і мене Ліда Андріївна теж посадила за одну парту із дівчинкою.

 Спочатку, правда, мене це не дуже й засмутило. Бо я сидів із Лізою. А Лізу любив Льонька, бо вона була дуже тихенькою і несміливою. Лізу постійно треба було захищати від усього на світі.

  Але після Нового року мене із якогось дива пересадили до Юльки! На думку вчительки, я був найнеслухнянішим учнем, а виправити усі мої вади було під силу її пестунці.

- Будеш, Юлічко, увесь час слідкувати за поведінкою Василя, - наказувала Ліда Андріївна.

- А що як він не буде мене слухатися?

- Щойно почне на уроці  соватися та вертітися, сміливо бий його лінійкою по голові.

- Добре! –  Юлька взялася в боки, а її пухкенькі вуста розтягнулися у самовдоволеній посмішці.

  Але це вони не на того натрапили!

Я вчительки послухав, покірно сів поряд із Юлькою, але сам собі вирішив: буду поводитися чемно. Не хотів я сваритися ні з учителькою, ні, тим більше, з Юлькою. Думаю: як почне до матері бігати й скаржитися, а мати тоді – щодня  мого щоденника перевіряти, та ну їх!

 Сидів я тихенько аж цілих два уроки, а на третій вчителька мене ще й похвалила.

От, - думаю, - коли б ще й у щоденник написала про мою добру поведінку…

 І, може, так би воно й було, але…

  Третім уроком у нас було читання, і вчителька завдала усьому класові навчитися гарно читати великого вірша - аж на дві сторінки!

 Я прочитав того вірша кілька разів, та й вивчив усього напам’ять.

І стало мені страшенно нудно…

Мої однокласники все ще бубнять, хтось справді читає, хтось тільки вдає, а я підіймаю руку.

- Можна мені продекламувати вірша? – запитую у вчительки.

Юлька так і завмерла з відкритим ротом.

Та й увесь клас раптом притих.

У Льоньки від подиву очі полізли на лоба, хтось пхикнув, Вова повільно посунувся під парту, не втримав книжку і вона впала йому на голову…

- Ще рано, – невдоволено буркнула Ліда Андріївна. – Читай як усі, бо ти ще гарно не навчився.

- Та я вже вмію гарно, – почав я проситися. – Ну можна мені розказати?

- Він Вас обманює! – раптом як закричить Юлька.

- Ні, я чесно вивчив.

Від нестямного обуренням моя сусідка по парті підскочила й зарепетувала:

- Ліда Андріївна, нехай вийде і розкаже, а ми тоді побачимо!

- Ану ж виходь, Вася, – приречено дозволила вчителька.

Я й вийшов, став посеред класу, та як почав декламувати! Читав виразно, із інтонацією, бо мені той вірш дуже сподобався.

Розказав я вірша та й чекаю, що вчителька мене почне хвалити.

Але вона … натомість чомусь розсердилась:

- Сідай на своє місце, – буркнула, і навіть не посміхнулася.

  Я й сів. Але що ж мені було далі робити? Не буду ж я знову того самого вірша читати? Розвернув зошита іншою стороною і почав ручкою малювати ведмедиків.

  І тут Юлька як підведеться на повен зріст, та як уперіщить мене по руках лінійкою!

- Що?.. – я спочатку із подивом подивився на її круглі щоки.

- А щоб слухався!!! – нахилилася вона і просичала просто до мого обличчя.

І хоч Юлька була вища за мене аж на дві голови і набагато ширша, я впевнено взяв до рук пенала й із розмахом вперіщив її у відповідь.

  А пенал у мене був добрячий – пластмасовий, із металевою рахівницею, із всякими там відділеннями, ще й набитий по зав’язку ручками й циркулями.

 Як вдарив я ним Юльку по голові, то пенал так і тріснув навпіл, а усе повисипалося на підлогу.

- Василю, це що таке?! – звереснула вчителька. – Ти навіщо дівчинку вдарив по голові?!

- Бо вона перша почала битися.

- А він, Лідо Андріївно, із усіма разом не читав, він малював у зошиті ведмедиків, – хрипить крізь сльози  Юлька.

 А в самої посеред лоба набігає гуля.

 Я як ту гулю побачив - перелякався.

А що, - думаю,- коли Юлька почне відбиватися?

 Але вона, хоч і величезна була, розрюмсалася – дівчисько, що скажеш.

 Оглянувся я позад себе, а Льонька мені із задньої парти очима крутить, мовляв, ну ти, Васька, і даєш!

- Зараз же вставай і йди по матір. Мерщій! – кричить до мене учителька.

- Ну й піду! – встав я, зібрав портфеля й посеред уроку вийшов.

Прийшов до матері у клас і розказую, як усе було. А вона:

- Що? То це вчителька наказала однокласниці тебе бити?

  Мати побігла вперед, а я приречено пошкандибав слідком за нею.

  Але – пішла моя мати не до класу, а відразу ж  до директора. Заходимо, а вчителька уже там, і Юлька, і її мати теж (Юльчина мати, тітка Маруся працювала у нашій школі прибиральницею).

- А-а-а?! – щойно мене побачила, взялася в боки тітка Маруся, і суне вперед. - Зараз я тебе, Вася, так по голові ударю, як ти мою дитину. Ану підходь-но  до мене ближче…- і тягне руки.

- Стійте, – каже до неї моя мати. – Нехай вперед Юля розповість, тільки  чесно, за що саме її вдарив Вася.

- Кажи… - сичить тітка Маруся.

- Мені вчителька наказала бити по руках, якщо він не буде слухатися… - почала розповідати Юлька.

- Справді? – тітка Маруся різко розвернулася в бік Ліди Андріївни. – То це Ви тут вчите дітей битися?

- А що коли він мене не слухає? – почала оправдовуватися вчителька.

- То бийте його самі, як Вам совість дозволяє, але моєї дитини не нацьковуйте!

 Юльчина мати була здорова і грудаста, руки – як у коваля. Вчителька її й злякалася.

Та й як було не злякатися!

 Я сам мало не набурив у штани від страху.