17. Перший клас

  Дитячий садочок у нашому селі був побудований на цвинтарі. Ну, звичайно, не серед свіжих могилок, їх ми бачили через вікно у спальні. Зате  ігровий майданчик, як розказувала мені моя баба Марфа, колись теж був кладовищем, тільки вже дуже старим, багато могилок на нім уже давно ніхто не доглядав. Через те колгосп і побудував тут садочок.

  Так от, ще у дитячому садочку, ми з хлопцями дуже любили  перелазити через  огорожу і гратися  на цвинтарі у війну.

 Ми бігали й ховалися за могилками, стріляли через похилені хрести, аж поки виховательки не помічали й не починали на нас сваритися, а тоді - заганяли нас назад «на територію».

  Гралися ми  у «німців» і у «наших»…

  І от що цікаво – як був я у  дитячому садочку, то дуже хотів до школи, а як пішов у перший клас, дуже швидко пошкодував, що не можна мені ще хоч на один рік назад до свого садочка повернутися.

  Бо мені у підготовчій групі вже дозволялося не спати; міг я вільно йти собі на вулицю і сидіти там хоч би й цілісінький день, пасти морських свинок, або гратися тихенько на килимку, або у альбомі малювати.

  От-от моє життя мало б стати зручним і добрим. Як тут – треба вже йти до школи,  вчитися грамоти… А там – тихо сидіти по чотири уроки й не ворушитися. А для мене  ж саме це й було найважчим!

  Хто не мав матері чи батька учителя, той ніколи мене не зрозуміє. Бо усі нормальні діти ходять до школи вчитися. І як що щось там піде не так як слід, то їх батьки можуть про це дізнатися, а можуть і ні.

  А моя мати завжди знала про мене все. І ще так виходило, що коли й  було б за що похвалити, то мати про це «не знала». А як  строго за щось покарати, то вона була дуже близько.

Отож, іноді школа була для мене, мов каторга.

   Як же я заздрив своєму однокласнику Льоньці!

Хоча, що йому було заздрити – моя мати дружила із його матір’ю, та й  жили ми  через дорогу.

…

  У першому класі ми вже знали про Чапаєва і Щорса,  про Петлюру і Махна – теж.

  І як ділилися, хто за кого буде воювати, то я був тільки Махном! У мене й шапка спеціально для того була – волохата кроляча. Льонька був Петлюрою, а Вова воював за червоних.

 У свою банду я набирав тільки порушників поведінки, тих, на кого вчителька сварилася найбільше – бо вони не вміли гарно сидіти, били дівчат і крутилися на уроках, через те  відчайдушно билися із червоними -  не на життя, а на смерть!

  Вже від першого уроку ми чекали  на велику перерву, щоб почати бій! Бігли через дорогу до цвинтаря і там, поміж хрестів і надгробків розбивали червоних в пух і прах!

- Ось! – вела мене моя перша вчителька Ліда Андріївна у кабінет до матері. – Ваш Вася знову грався у війну! Розбив Володі до крові носа!

- Всі гралися, не один я!!! – відбивався я від чіпких вчительчиних пальців, що добре душили мене вище ліктя.

- Але ж, ви подивіться, інші діти граються у гарних героїв – у Чапаєва, у Щорса. А Вася – тільки у Махна! А Махно – він же був бандитом!

- Як же це так, сину?! – кричала на мене мати.

- А з ким же тоді будуть воювати гарні герої, якщо не буде злих бандитів?! Що – хіба герой Чапаєв піде війною на героя Щорса? Як це воно буде – свої воюватимуть проти своїх?!...

  Мати з вчителькою  тільки переглянулися.

 Виходило так: у нашій війні одне було погано – що увесь час перемагав «бандит Махно» (тобто я), ну,  і ще іноді – Льонька, значить, теж бандит - «Петлюра». Ми із Льонькою були вірними союзниками проти «червоних».

  І як я не ховався від своєї матері, як не крився, а все виходило так, що  увесь час був у неї на очах.

 От для прикладу – невинна забава із джмелями!

  Учительська у школі була на першому поверсі. А під її вікнами, як і мало б бути, цілу осінь цвіло величезне море квіток! Любили колись біля школи квітки саджати. А де квітки – там і бджоли.

  Восени бджоли готувалися до зимування й вигонили із вуликів товстих і лінивих трутнів (ми чомусь казали на них джмелі), вони купами  літали понад тим квітковим морем.

   Я збирав хлопців і на перерві ми йшли гуртом ловити «льотчиків». Щоб вийшов «льотчик»,  треба було зловити трутня-джмеля, прив’язати до його лапки нитку, а на неї вчепити невеличкого папірця або сірничка – і можна  випускати!

  Десь на третьому-четвертому уроці наша вчителька  сидить  розімліла від сонця, у класі дуже тихо, чути тільки як ми носами дихаємо, або ж хтось ненароком пукне. І тут – гу-у-у-у – над головами полетів чийсь «льотчик»! Добре, якщо повернув до дошки, а якщо почав кружляти по всьому класі?... Або ще – покрутиться, покружляє, та  й сяде на якусь дівчинку, прямісінько їй на голову. А вона тоді – у вереск! 

  Але хто ж дізнається – чий це джміль?

  Якось я так дуже захопився тією грою, що геть утратив пильність. Повів усю свою банду у квітник на полювання  в той час , коли була нарада і всі вчителі зібралися в учительській! Лазимо ми по квітках, ловимо джмелів, а директор  виглянув у вікно, та й каже до матері:

- Швидко заберіть свого Мічуріна із клумби, бо він нам усі квітки перетолочить!

  Мати моя  як підхопиться, та й почала щосили стукати по вікні, показує мені кулака.

 Хлопці повтікали, а я – попався!

І на мене ж, звичайно, тоді й повісили усі гріхи.