16. Під снігом

Настала моя остання зима на волі.

- Гуляй поки, - сидів над зошитами й книжками мій старший брат Сірожа. – Бо як підеш до школи, то вже не матимеш часу на забави, будеш учитися, а ні –  отримуватимеш «двійки».

- А яка мені різниця? – пхекав я. – Хіба «двійка» - не оцінка?

- От і дізнаєшся. А поки – насолоджуйся життям.

І я насолоджувався щосили.

   Наша вулиця  одним боком виходила до Кабанської гори, із неї йшла дорога донизу, до самого берега.

  І така та гора крута була! Як же ми любили дітьми з’їжджати із неї взимку на санях!

Як сядеш із самого верху, тільки – вж-ж-ж-ж-! – летиш аж на лід, на річку, як же гарно!

  А того року снігу нападало багацько - метрів зо два у висоту, якщо й не більше.

  І вирішили ми із хлопцями зробили собі попід тим снігом тунель. Так, щоб починався він  на горі, а закінчувався аж унизу, на березі.

  А щоб «траса» була довша, ще й витоптали  у снігу кілька крутих поворотів, аж у город діда Лукаша залізли.

 Цілий день упрівали – трамбували сніг, поливали його водою. Зате ж яка вийшла краса.

 У нас не було спеціальних саней для спуску, то ми вигадали свій спосіб: повдягалися в старі болонові куртки і на них їздили.  Ото лягаєш на живіт біля входу у тунель, відпихаєшся руками і полетів донизу, тільки вітер у вухах свище.

   Їздили ми з хлопцями у тих тунелях так днів зо три. Аж поки дід Лукаш не роздивився та й не вирішив, що це ж ми йому город витоптуємо.

- Ану киш звідси, шмаркачі, – помахав на нас віником, коли ми прийшли на гірку.

  Але ми діда не слухали, бо що він нам може зробити? І не дожене, і тунель теж не завалить. Ми його водою добряче злили, лід всередині стужавів – тепер не розламаєш.

  Але дід таки придумав, як нам завадити.

  Приходимо ми якось вранці, Льонька став, із пафосом уклонився мені й Юркові, а тоді  криком: «Перший пі-шо-о-ов!» – пірнув у отвір.

 Ми й собі поставали в чергу, але… Льонька нирнути нирнув, але заїхав недалеко. Ми вгорі чекаємо - що це ж він зараз на березі виїде, а його все нема.

- Напевно, сховався, гад, - каже Ванька. – Уже щось придумав! Я, Васька, поки не дочекаюся Льоньки, до тунелю не полізу.

- Як собі хочеш! – кажу я, і тільки приготувався стрибнути, як раптом, чуємо, Льонька кричить, і то дуже близько!

Слів розібрати я не міг, тому  став  навколішки, заглянув до дірки – і побачив Льоньчині підошви від чобіт!

- Чого ти там сидиш? – кричу до нього.

А він якось, мабуть, таки зловчився вивернути шию назад та й гукає:

- Хлопці, допоможіть вилізти назад!!! Бо я сам не виберуся! Хутчій тягніть мене за ноги!

- І чому він там застряг? – кажу я Ваньці. – Хіба і справді щось надумав!

 Але ж не будемо ми вічно стояти і дивитися на Льоньчині підошви. А коли витягнули  Льоньку із тунелю, дивимося, а в нього уся куртка спереду геть чисто стерта, матерія клаптями висить на животі.

- Мене мати уб’є! – схопився Льонька за груди.

- А це хто тебе так потрощив? – обдивляється геть зіпсовану куртку Іван.

 – Хтось насипав по нашому тунелю жужелиці! От я і подерся!

- Ех, пропала наша ковзанка, - кажу я хлопцям. - Але яка ж це зараза наробила нам такої біди?

- Хто ж, як не дід Лукаш?! – здогадався Іван.

- От уже ж зараза!... Шкода йому города.

 Так і облишили ми свій тунель.

Але взимку на річці безліч інших розваг, не менш веселих.

- Ходімо на Тікич грати у свистка, – запропонував я хлопцям.

- Почекаємо, аби стемніло, - каже на те Льонька. – Я поки піду переодягнуся, та й треба щось поїсти.

  А взимку темніє швидко. Не встигнеш і оком кліпнути – як уже і вечір, саме гарний час для забави в очеретах!

 «Свисток» - це така хлопчача гра. Усі гравці повинні поділитися на дві команди, у кожній вибирали капітана, а потім одна із команд ховалася. У капітана в роті був свисток. І коли геть усіх знайдуть, інша команда гукала: «Капітан, свисток!» - і він мав засвистіти. Усім гравцям дозволялося сидіти в своїх хованках, рухатися було строго заборонено, а от капітанові можна було переховуватися, аж доки його не помітять. І поки капітана не знайдуть, рахується, що гра триває далі і команда не програла.

  Того разу капітаном вибрали мене.

  Був сильний вітер, припікав мороз, височенний сухий очерет зігнувся удвоє і попримерзав верхівками до льоду, виходило, наче тунель. Я досередини відразу ж і заскочив, принишк тихесенько й сидів.

Час тягнувся для мене, немов із ложки мед – довго й нудно.

От уже  усю мою команду відшукали, одного тільки мене  не було.

 Хлопцям із протилежної команди аж набридло, почали вони  мене гукати: «Капітан! Свисток!» І я мав свиснути. Я подув у свисток, а сам почав залазити все глибше й глибше. А вже як заліз у найгустіший очерет, далі ходу не було,  ліг  на животі, ще трохи проповз та й забився  у самісінький кінець, в гущавину. «А от і не знайдете, - думаю собі, - ніхто не додумається аж сюди залізти!»

Хлопці просто біля мене ходять, знають, що я десь поряд, а знайти не можуть ніяк.

- Ну де ж це він подівся? – шукають та й шукають. Тикають по очереті хворостинами, кидають кусками льоду.

  Аж тут хтось із хлопців вирішив, що мене треба викурити, і запалив очерет з одного краю.

 Я нічого не підозрював, лежав собі тихенько далі.

Раптом чую – потягнуло звідкись димом, а тоді як почало тріщати! Я вмить і зрозумів: це довкола мене горить очерет.

А я - у пастці!

Там, де я сидів, не було виходу, довкола мене стебла очерету дуже перемерзлі, цупкі, завіяні снігом й надійно сплетені.

Коли мені просто в обличчя дмухнуло полум’ям - я зрозумів, що горю живцем!

У страшенному відчаї почав я рвати очерет голими руками, роздирати просто у себе над головою. А стебла не піддаються!

- Рятуйте! – волаю я, пнуся щосили головою кудись навпомацки, мов сліпе кошеня…