15. Полуниці

Любили ми із друзями влітку закрадатися на грядку полуниць до баби Маринки.

 Коли наставав вечір, збиралися у гурт і йшли до самого краю нашої вулиці Зарічної, аж у самий беріг – там і жила баба. Її хату було видно здалеку, бо стояла на горбаку – висока, біла-білісінька, а грядка полуниць напроти.

- Ну що, полізли? – озирався на мене Льонька.

- А що як баба вийде? – остерігався Вова.

- Як вийде, перестрибнемо через тин та й утечемо, вона уже стара, не дожене.

- А як впізнає? – скімлив Льонька. – Піде та й пожаліється на мене матері.

- То що?

- Почне бити!

- А наче ти ще не звик, - підкусив я, бо часто бачив і чув, як Льонька верещав.

- Ну що ж, ходімо…

Собаки у баби не було, ми це добре знали. Бо коли б був – то не полізли -  то ж такі тварини, що почують тебе за кілометр, якщо захочеш залізти у їх подвір’я.

 Отож ми обережно, аби не пошкодити бабі старих штахет, повскакували у грядку та й ну руками лапцувати по землі. Як надибав кущик, облапав його з усіх боків, відчув доспілу ягоду – і зразу в рот! З собою ми ягід не брали, бо хто їх цілими донесе додому? Та ще й аби й доніс, то мати як побачить і спитається: де взяв? І що тоді казати, що лазив по чужих городах?

 Того разу ми втрапили у грядку відразу ж після дощу. Коли ж його чекати, якщо полуниць так хочеться, аж жижки трясуться?

Їли ми скільки могли й хотіли. А що рвали ягоди наосліп, бо ж була темна ніч, то часом клали до рота не те що треба.

 Руки й коліна вже були брудні, рот пощипувала оскома, і раптом Вова як закричить:

- Пхе! Беее! Буду блювати!

- Що сталося? – підсунувся я ближче до товариша.

- Пожував жабу!

- Як?!..

- А взяв у руку, чую, щось м’яке, думаю: оце попалася спіла полуничка. Коли ж кладу до рота – а воно як заворушиться! Я ж уже й прикусити встиг. Бееее!

- Та не галасуй…

 Але наш крик уже почула баба Маринка.

- А хто це там виминає мої полуниці? – розчинила двері й увімкнула у веранді світло.

Як по команді, ми зірвалися на ноги і чимдуж пострибали на тин, а звідти – на дорогу.

Баба нас, звичайно, не догнала – вона ж не дівчинка, щоб гратись в доганялки. Але впізнати, мабуть, когось впізнала.

І кого ж, як не мене?

 Бо я тоді мав знамениту на всю вулицю, або й село, морську тільняшку, яку дядько привіз мені з морфлоту. Мати трохи перешила строкату майку, і я світив нею кілька років. Особливо ж гарно було видно її вночі – але ж хіба я знав? Ото мене впізнали, а якщо був я, то, звісно ж, зі мною були й найліпші мої друзяки – Льонька, Юрко, Вова й Іван.

 - Доброго здоров’я! А що, хлопці, чим це ви займаєтеся? – наступного дня відповіла на наші привітання баба Маринка, коли проходила мимо -  ми сиділи на березі з вудками.

- Пасемо гуси, - показав на чималий табунець гусенят Льонька.

- Та ще й, мабуть, видивляєтеся на мої полуниці і тільки й ждете, аби пішла із дому, аби закрастись?

- Що Ви, ні! – похитав я головою. – Це не ми!

- Ой, хлопці, не брешіть мені, я знаю, – лукаво посміхнулась баба. - То це ви вчора перетолочили мені всю грядку?

- Ні, не ми! – підтвердив мої слова Вова.

- Це був хтось інший, - підтвердив Льонько, витираючи рукавом шмаркак, що завжди вискакував йому із носа, коли він брехав. – Знаєте, я бачив як якихось три чужих хлопці йшли через нашу вулицю в Ваш бік, чесно! Це, мабуть, були вони.

- Але ми їх не знаємо, - підтвердив Вова.- І їх було, здається… четверо…

Юрко, пам’ятаючи Льоньчину погрозу, чемно промовчав, почервонівши до кінчиків пальців на ногах.

- Ну добре, хлопці, я на вас не серджусь, - сказала баба. – Якщо захочете поїсти полуниць, можете приходити за дня, я вам дозволяю. Але дуже прошу – тільки не лізьте вночі, бо такого наробили тої шкоди.

- Спасибі. Але вже не треба, - бовкнув Юрко.

 І хоч баба Маринка й дозволила нам вільно заходити в її подвір’я й ласувати ягодами досхочу, виждавши кілька днів, ми усе ж таки  полізли через тин вночі.