14. Дідові черешні

А я знову чкурнув із хлопцями на берег!

Бігали ми у квача, тоді боролися.

 А Вова Мучін сидів собі тихенько на пенькові – бо йому недавно апендицит вирізали, і він знову тепер хворів.

  Хлопці скачуть, а Вова, сердешний, усе сидить і стогне, аж скрутився. Як набридне йому сидіти, встане, трохи походить, але все за свого живота тримається.

- От уже бідний… - Льонька навіть Вову пожалів.

 Як уже звечоріло, багато хлопців пішли додому, а ми з Льоньком і Юрком вирішили закрастися до діда Лукаша у черешні. Старе дерево росло на високому горбаці, край дідового городу, а попід горбок – тягнулося глибоке глинище. До черешні  треба було переходити через дідів город.

  За нами  ще й ув’язався Вова.

- Куди тобі на черешню? – відмовляв його Льонька. – У тебе ж он, апендицит!

- Та нехай іде, - кажу. – Я йому допоможу вилізти.

- Та я і сам здужаю дістати до нижніх гілок, - каже Вова.

- Коли що, то я пригну, - пообіцяв я.

 От прийшли ми до черешні, озирнулися навсібіч – нема нікого, глянули догори – а там тих черешень, мамо рідна!

- Оце ми зараз поласуємо! – каже Льонька, і аж руки потирає.

- Гляди тільки не об’їдайся, - нагадав про горох.

- А мені, мені можна вилізти на дерево? - канючить Юрко.

- Цить! – зашипів на нього Льонька. – Звичайно, можна, тільки обережно із ногою, бо як упадеш, то шрам розірветься.

 От повилазили ми на дерево, я ще й підсадив Мучіна, і тільки-тільки почали рвати ягоди та закидати до ротів, як тут, бачимо, а дід і собі суне у наш бік, та ще й із бідончиком в руках!

- Теж захотів поїсти черешень, - шепочу.

- І несе ж його нелегка… - прошипів мені у відповідь Льонько.

- Як будемо сидіти тихо, то дід нас не побачить… - приклав я пальця до рота. – А тоді собі піде, не буде ж він тут ночувати.

  А вже почало добряче сутеніти. Дід прийшов до дерева, рве собі помалу ягоди, а ми сидимо прямо  у нього над головою, почіплялися по гілках, немов макаки.

Черешня була стара й крислата, дід нас із низу й не помітив.

   От обірвав він спочатку всі ягоди спіднизу, а тоді  почав тягнутися ще й до тої гілляки, на якій сидів я. Дід смикає за листочки, а вони обриваються.

Думаю, хоч би дід нічого не запідозрив, а тоді обережно вперся ногами у гілляку та й почав її пригинати донизу так, аби вона непомітно утрапила дідові до рук. Дід Лукаш уже був старий, трохи собі підсліпуватий, гілляку до рук узяв, та й далі ягоди теребить. І хоч я й тримав гілляку дуже обережно, але дід як нарвав черешень повен бідончик, мабуть, призвичаївся до присмерків, і мої ноги таки  побачив. Та як наробить крику!

- Ах ви бузувіри! – верещить. – Ах ви ж шкідники! Ти бач, добралися вже й до ягід! От я зараз вас пострушую! Де ж це різка?!

 Ми не хотіли чекати різки і боялися, аби дід нас не впізнав, тому без роздумів кинулись втікати.

   Юрко перелякався найдужче, і хоч сидів найвище від усіх, майже на самому вершку, першим стрибнув згори - та й покотився у кропиву. Ми теж попадали за ним, як по команді.

 Було дуже високо, але, на щастя, ніхто нічого не зламав.

  Кинулися ми щодуху від того глинища, тільки п’яти залопотіли. А дід поки розігнувся, поки розвернувся – за нами й сліду немає.

Аби впізнав, пішов би та й вкотре наскаржився на нас батькам!

   Ми ж від черешні  мчали, наче вітер.

  Найпершим до «бази» добрався Вова. Він так із своїм апендицитом від дідової черешні  втікав, що усіх нас попереганяв. Я біг слідком за Вовою, то на власні очі бачив, як він  по дорозі ще й у яму жомову провалився.

- Слухай! Як ти прудко вискочив із тої ями,  неначе справжній ніндзя!- відхекуючись, похвалив Вову Льонька.

Ми теж із Юрком дивилися на нього із непідробним захватом – оце герой.

- Ви ще не бачили, як я оси із дупла викурював! – Вова нагадав нам про свою недавню пригоду.

- Чого ж не бачили… - хіхікнув Льонька.- Уся вулиця на твою голову любувалась.

  А я почухав носа…

Нас тоді таки вирахували: усіх здав  Юрко, він із самого малечку був зрадником. Відколи навчився говорити, усе як є батькам докладав, ніяк не міг утриматися.

-  Що з нього візьмеш, як він малий?... – вибачався переді мною й Вовою за свого брата Льонько. А Юркові просто під ніс тикав кулаком: -У, гад такий! Щоб я ще хоч раз тебе кудись узяв із собою! Більше ніколи, чуєш?!

Але Юрко йому не вірив, тому що Льонька – як-не-як старший брат, і в його обов’язки входило скрізь супроводжувати «дитину».