13. Гусенята

- Все! Досить із мене цих пригод, - кричала на мене наступного ранку мати. – Будеш пасти гусей! З подвір’я - ні ногою, сиди й дивись, щоб гусенята на асфальт не чвиркали. Бо як побачу, що буде брудно, заставлю ганчіркою все вимивати.

  Але гуси - це така противна птиця.  Кругом же тої трави в дворі повнісінько  – жери собі та й обжирайся! А воно ні! Щойно відвернись, уже вилізе на стежку, сяде й напаскудить довкола себе.

   Це моїх батьків того літа нагородила гусьми тітка Оля, Льонькова й Юркова мати..

- Який же добрий із гусака холодець! – прихвалювала вона свою коронну страву перед моєю матір’ю на Новий рік. А та візьми та й бовкни:

- То дасте нам на весну яєць, я під свою індичку підкладу?

Ось так у нашому дворі і з’явились  гуси.

  І от на другий день від самого ранку мусив я сидіти на подвір’ї і пасти тих гусей.

  А найобразливіше було, що Льонько з Юрком своїх гусей не пасли, бо ті були з гускою і ходили на річку.

  Може, я б собі так і сидів, але до Льонька прийшов гратися Іван, і вони почали кидатися через ворота  м’ячем.

От граються вони, а я скучаю.

- Гайда до нас, – побачив мене на стільчику серед подвір’я Ванька. Бо Льонько не гукав, йому теж  добре перепало від його матері за «індійців».

  Але я був не гордий, думаю: якщо гукають, то й відізвусь.

- Я б і прийшов, - кажу я до Ванька крізь зуби. – Тільки … ці гусенята -  Льонькові!

- Що?! – як підскочив до воріт Льонько.

- Та нічьо-о-го! Я б з вами у м’яча теж пограв, але моя мати заставила, ось – твоїх гусенят пасти.

- Ніякі вони не мої! – сичить крізь зуби Льонька. – І взагалі, з тобою гратися, тільки одні проблеми.

- Та де вони в подвір’ї дінуться? – таки гукає до мене Ванька, йому ж не перепало. – Іди, Вася, до нас, разом буде веселіше.

- Не хочу…

- Та йди вже, ти чого... – примирливо бурмоче Льонька.

- А як запаскудять мені доріжку? – я все ще сумнівався, але підошви уже повернув у бік Льоньчиних воріт. – Мати мені казала за ними пильнувати.

- Знаєш що? – підійшов до самих воріт Іван. – Треба так зробити, щоб твої гуси не паскудили хоча б до тих пір, поки ми пограємо в м’яча.

- А як же це вони не будуть [ср@ти?] – я аж здивувався. – Гусенята стільки не витерплять.

- А візьми та й позатикай їм дупи.

- Точно! – це вже Льонька. – Вони як геть і сядуть на асфальт, то напаскудити не зможуть.

- Я сам із цим не справлюся, хіба допоможіть, - попросив я.

- Неси сірники.

   От побіг я до хати, узяв коробку з сірниками, а тоді сіли  ми із хлопцями на траву; я ловив гусенят, Льонько тримав, а Ванька їм у дірки засовував по сірникові – сіркою всередину, щоб кишки не порозривати.

   Як уже ми всіх гусят «позатикали», закрив я свою хвіртку на защібку – та й побіг до хлопців гратися.

  Через деякий час повернулися з роботи батьки… Як побачила ж мати гусенят, так і вхопилася за серце.

- Хто це таке поробив?! – кричить.

- Це не я… - я аж упрів, не хотів, щоб мати знов на мене сварилася.

- Хоч бери та й прикурюй, – сміється батько. – Ото вже винахідник.

  Мусив я ловити гусенят і сам добувати із них  сірники.

Витягну одного, а воно звідти як повалить - наче ото по телевізору показували, як в океані морський огірок живе – така сама зараза.

  Зате ж мати вже більше не заставляла мене пасти гусенят, підсадила до них квочку, вона й водила.