12. Гра в індійців

Якось так трапилося, що на нашій вулиці жили самі хлопці і тільки одна дівчина - Свєтка. Вона була старша від нас із Льоньком аж на чотири роки.

 Я вирішив зі Свєткою одружитись, й вона була не проти. Ми навіть розписувалися із нею на лопухах і зіграли весілля.

   Але Свєтка швидко мене зрадила: рівно через тиждень вона вже розписувалася із Іваном. Правда, на папері, і це було більше чесно, бо лопухи швидко зів’яли. 

 Через Свєтку ми із Іваном тоді побились. Але Свєтці я зраду простив, бо вона одна, а нас було багато. От і мала вибір.

Якось я сидів удома і Свєтка прийшла мене провідати.

- Вася? – питає. – Мабуть, тобі самому нудно?

- Нудно… Тільки що поробиш? Мені не можна виходити надвір.

- Тоді давай побавимося у тебе в хаті?

- У що?

- У хованки.

- У хованки не хочу - немає де ховатись.

- А в квача?

- Не цікаво.

- Тоді… давай пограємо у індійців?

- Як це – в індійців? – мене ця гра зацікавила, бо я її не знав.

- Потрібно мати луки…

Я аж підскочив від радості.

- У нас із Льонькою луки є!

- Справжні індійці ще й мають на тілі бойовий розкрас і спеціальний одяг.

Свєтка по-діловому пройшлася по хаті, я аж затамував подих.

- Розмалюємо обличчя й груди фломастерами, зробимо із блискучих хусток спідниці, на голову понадіваємо корони із пір’я, і обчіпляємося намистом, а тоді…

- Гукай Льоньку! – я вже не мав терпіння слухати її до кінця.

  І тут треба сказати, що колись не було в селі хати, де б не тримали якоїсь птиці, особливо курей. Без них село не село і люди не люди.

  До курей відносилися так, як тепер до голубів у місті; по весні вони лупилися, до осені виростали і далі самі собі несли яйця. Курей не треба було доглядати і ростити – вони ходили скрізь і виростали як бур’яни по городі. Захотів їсти –  вибрав по гніздах яєць, хоч – пий так, сирими, а ні – то можна насмажити, чи гоголь-моголь заколотити. І борщу у нас не було без курячого м’яса. Куряче пір’я викидали або у плиті палили, а гусяче брали на перини чи подушки.

  Мої батьки тримали індиків, а Льонькові – гусей, і на горищі в них було повно гусячого пір’я.

   Льонька як почув про Свєтчину нову забавку, не роздумуючи відразу ж виліз до себе на горище, набрав там повну торбу гусячого пуху, ще й на всяк випадок прихопив п'ятнадцять гусячих крил, та й приніс усе це добро до мене в хату, висипав  просто посеред кімнати. За ним, звичайно ж, прибіг Юрко.

  Свєтка була старша і вже багато чого вміла, та й дівчина ж. Юрка вона призначила конем, а нам трьом поробила із гусячих крил корони; пух ми уже всі разом порозсипали скрізь по підлозі.

- Це буде сніг у горах, – каже Свєтка, й розкидала пір’я ще й по стільцях, а перед тим понакривала їх новими простирадлами із шафи.

  Хустинки ми теж взяли із шафи, вибирали найкращі, із люрексом, пороздягалися до трусів і пообмотували ними стегна.  Насамкінець гарненько порозмальовувалися фломастерами.  Юрка поставили навкарачки і зверху накинули «попону» із материного зимового пальта із норкою.

- А намисто - куди? – питаю я у Свєтки, а сам так загорівся тією розвагою, що забув про все на світі.

- Намисто індійці чіпляють на вуха і на ніс, – каже Свєтка. – Без намиста не можна ніяк.

  От взяв я ще й скриньку із материними прикрасами, вибрав собі звідти скляне намисто із великими намистинами, Льоньці дав жовте, із бурштину, а Свєтка почепила на вуха золотий ланцюжок, так аби кулон стримів точно на носі.

Коня вирішили не прикрашати,  і Юрко зостався так, як є – лише в пальті.

   Льонько якось так доладно прилаштував своє намисто на голові, що воно звисало йому під носом, а мені ну ніяк не вдавалося опустити  бурулі, аби вони висіли так як треба. Я вже аж розсердився, що дав Льонькові таке зручне намисто, а собі взяв гірше.

- А ти візьми й відірви від разка дві намистини, - порадила мені Свєтка. – І вклади їх до носа – засунь у ніздрі. Ніс роздується, знаєш, як буде класно?

- Точно! – гугнить Льонько. – І вийде, Васька,  ще краще, ніж у мене!

   Я так і зробив. Розрізав  ножицями нитку навпіл, дві намистини відділив від разка, а інші зав’язав  назад.

-  Ти, Вася, ювелір, - сказала Свєтка якесь невідоме мені слово, - геть не видно, що ти його порізав.

  Тоді я почепив намисто собі на лоба, а відрізані намистини засунув глибоченько у ніздрі, щоб тримались.

 - Ну як?... - подивився я у дзеркало. Звідти на мене витріщалася страшна почвара із витріщеними очима.

- Кра-со-та! –  каже Льонька.

- Ти мов справжній індіанець! – похвалила мене Свєтка. – Навіть ще й кращий!

 Я аж загордився.

- Але ще не все, - лиш тільки ми хотіли взяти луки, спинила нас Свєтка. – А кров?

- Яка кров?

- Треба, щоб здавалося, неначе ми поранені.  У твоєї матері є якась помада?

- Є!

- Тоді неси!

  Пообводивши свої і так добряче запацькані фломастерами обличчя «кров’ю», нарешті ми почали гратись.

 Спочатку Свєтка схопила до рук молоточок, яким мама відбивала м'ясо, з іншого боку у ньому була сокирка.

- Рятуйтеся, блідолиці! У мене томагавк! – заверещала вона і, розкрутивши руку, запустила молотком у Льоньку. Той вдало відвернувся і «томагавк» брязнув по стіні.

- А от і не попала! – вишкірився беззубим ротом Льонька (бо в нього тільки вчора випало два передніх зуба), тоді  щосили натягнув свій лук – а стріла була із дрота! – і поцілив ним простісінько в подушку, якою Свєтка закривала груди.

- Боляче!!! – заверещала вона - удар, мабуть, таки був сильненьким, бо стріла прохромила товсту подушку наскрізь.

- Урааааа! – почав стрибати Льонька, розмахуючи розмальованими руками, корона із пір’я з’їхала йому на очі, а бурштинове намисто бемкалось по червоному хресту на грудях. Юрко знавісніло повзав по підлозі туди й назад і пальто уже все було у гусячому пухові. Свєтка ж у цей час швиденько підняла сокирку і знову розмахнулася, аби знову по Льоньці.