11. Тарзанка

 Улітку, крім футболу і рибалки, ми мали ще одну чудову розвагу – купалися у річці й стрибали із тарзанки: до найвищої гілляки чіплявся довгий трос із резини, на нього - дощечку, або й товстеньку паличку, аби було добре руками братись. А тоді треба було щосили розбігтися і – хлюп у воду, щоб ще й пролетіти аж до середини плеса, і там із ляскотом упасти, пірнути мало не до дна.

  Тож  як тільки нас виписали з лікарні, прихопивши Юрка з собою, ми відразу помчали до річки.

  Стрибали ми у воду тільки із одного берега, від дороги, бо з іншого був дуже грузький мул і густі зарослі водоростей.

 Але ж і там, якщо добре придивитися, теж  було гарне місце для стрибків: берег – стрімкий, високий, усе аж до самого дна видно.

   Того разу до тарзанки  вистроїлася довжелезна черга, а ми ще ж із Юрком! Ходить кругом нас, канючить: ну коли можна залізти у воду, ну коли? А самого його пускати в річку ніяк не можна було, візьме ще й втопиться. То ми дивилися за малим по черзі – один стрибає, а інший чекає на березі, з Юрком - йому хіба можна було ходити там, де по кісточки.

- Як будеш чіплятися, - каже Льонька, - більше ніколи тебе з собою не візьму! Чув?!

- Не можу я так довго чекати! – кажу Льоньці. - І так через ту кляту лікарню скільки днів вже пропустили!

- Ага! Поки своєї черги дочекаєшся, можна на мумію засохнути, – той згідно кивнув рудою головою.

- То давай підемо на другий бік?

- І правда, для чого нам та їхня тарзанка?

- Будемо стрибати просто з берега. Там теж глибоко.

- А пішли! 

 Перейшли ми на іншу сторону. Юрка посадили у траві, дали порожню пляшку від пива, аби грався, а самі вибрали гарне місце, щоб можна було добряче розбігтись.

   Першим стрибнув Льонька, а я - відразу ж за ним.  Думаю собі - стрибну аж так, щоб з-під Льонька випірнути, а тоді й крикну: акула! Ото Льонька злякається!

   До води я полетів стрілою. Хотів ще й різко відштовхнутися від дна, аби запливти якнайдалі, то ж витягнув уперед руки. Аж раптом упірнув головою у щось м’яке й тягуче і застряг по самі плечі! 

 Спочатку так мені зробилось бридко-гидко, як ото попав  у холодець. Раптом згадав, що нашій річці водяться п’явки, мерзенні чорні равлики, вужі…  А потім налякався – бо ж не міг вибратись. Ще й мулу понабивалося у вуха, в рот, у ніс, ні крикнути, ні дихнути. Схопило болото мене в кліщі -  шарпався я, шарпався, а вилізти не можу.

От візьму зараз і задихнусь, - пронеслося в голові. – Вдушуся, і ніхто й знати не буде. Льонька спочатку почне шукати, а тоді злякається, схопить Юрка за руку і втечуть додому, будуть мовчати, аби не перепало. А поки знайдуть тіло, я посинію і спухну, як те порося, яке колись втопилося у річці…

 І так мені стало гірко, так себе самого шкода. Хотів я у дно руками впертися, аж не можна - багнюка міцно обхопила плечі.

 Почав я тоді звиватися, як змія. Ногами, тулубом кручуся - і так, і сяк. Аж видохся зовсім. Ну все, мені кінець...

  Аж раптом чую -  хтось ухопив за ноги та й смик – і витягнув. Дивлюся – аж це Льонька! Я плююся болотом, висякую із носа воду, протираю очі, а Льонька стоїть собі й сміється, аж за живіт тримається. І Юрко поряд стоїть, із пляшкою.

- Чого шкіришся? Чого регочеш? – белькочу я.-  Я мало не втопився.

Розсердився я тоді на Льоньку - страх! І вирішив: нехай тепер сам свого Юрка глядить.

-  А я краще піду й почитаю вдома книжку, – сказав, і пішов від них геть.

Вдома вимився у відрі, в якому мати гріла корові воду, витерся рушником, пішов до хати, вибрав книжку, сів собі на дивані, та й роздивляюся малюнки.

Але Льонька й тут мене знайшов.

- Чого ти сидиш!? – вбіг у хату. – Там по телевізору «Білий Бім чорне вухо» йде! – кричить. – Вмикай швидко телевізор!

 От відкинув я книжку набік, та й сіли ми удвох із Льонькою кіно дивитися, про образу я забув умить.

 І таке те кіно було жалісливе.

  Сиджу, дивлюся, а сльози так і душать. І я, щоб перед Льонькою не розрюмсатися, почав гризти на сорочці ґудзик. Гризу його зубами, гризу – так нитку і перекусив. А тоді різко вдихнув у себе і – хап, проковтнув ґудзика!

- Льонька! Я ґудзика ковтнув!!! – кричу. – Що зі мною тепер буде?!

- Мені мама казала, що як ковтнути щось тверде, то можна вмерти. Застрягне в шлунку – і капець! – зробив Льонька круглі очі. – А це  - ще й ґудзик! Він хоч не залізний?

- Залізний!

- Ну тоді все! – ухопився за голову. – Треба буде знову лягати до лікарні.

- Клич матір! – кричу я.

А сам сиджу, боюся поворухнутись.

  Прибігла мати, за мене – й до лікарні.

 А там лікар подивився…

-  Та тут немає нічого страшного! Можете їхати додому, - каже, - але після кожного випорожнення  шукайте ґудзика. Будете перевіряти, чи він не вийшов « звичайним шляхом».

- Сам ковтнув, сам і будеш шукати, - каже мені мати. – Бо я на такі дурниці не маю часу.

- Ще чого? – я аж підскочив. -  Не буду я у своєму [гімні] колупатися.

- Ну… тоді будемо різати живіт, - налякав мене лікар.

- Не треба, – я й схопився руками за пузо. Бо як нагадав Юркові сідниці…