10. Горохова пригода

В роки мого дитинства ніхто гороху в себе на городі не сіяв, бо навіщо - коли можна було піти на колгоспне поле й наїстися від пуза.

Називалася ця цікава й водночас небезпечна забава – красти горох.

- Добре! Буде тобі горох, тільки ж ти нікому не кажи, що то ми по туалеті стріляли.

- Не скажу, – пообіцяв нам Юрко.

Взяли ми з Льонькою до рук  полотняні торбинки й вирушили.

До горохового поля треба було йти через широку леваду, де у нас містилося футбольне поле.

- Давай кілька голів заб’ємо? – просить мене Льонька.

- Давай!

 Витягнули ми з кущів м’яча, трохи побігали по березі…

- Будемо йти назад, посходяться хлопці, пограємо ще, – каже мені Льонька. – І Юрко нас тут не побачить, не буде канючити, щоб ми із ним сиділи, скажемо, що були дуже далеко.

І треба ж такому статися, що саме в той день поле покропили від черв’яків, обприскали стебла отрутою. А ми ж не знали! І перед тим, як нарвати Юркові, самі добре наїлися. Рвали зелені стручки, клали в рот і теребили. А горох же добрий! Солодкий-пресолодкий!

- Нащо ти стручки викидаєш?! – каже мені Льонька. – Їж, Вася, зі стручками! Вони ж такі соковиті!

Попробував я – і справді.

Кажу:

- Ти, Льонька, правий, так їх ще й більше можна  з’їсти!

Вже як ми самі добре понаїдалися, почали рвати горох у торбинки.

Рвемо і оглядаємося, щоб не над’їхав, бува, об’їждчик.

  Об’їждчик – це такий дядько, що стеріг  поля від злодіїв, ну, щоб нічого не крали. Найбільше він охороняв горох. Старші хлопці розказували, що у дядька із собою є гвинтівка, заряджена сіллю, і що начебто він колись комусь таки вистрелив у [дупу], і горопасі було соромно, ще й довго не міг нормально сісти. Ми того об’їждчика боялися, як і всі. Але ж, як і всі, мусили горох красти.

- Ну все, - коли наші торбинки були такі повні, що стручки мало із них не сипались, сказав Льонька. – Досить! Тому ябеді стачить наїстися. А ми, Вася, якщо захочемо, то ще прийдемо.

- Знаєш, цього року горох якийсь не такий, - кажу я. – У тебе в роті не терпне?

 – То у тебе від незвички! А мені байдуже, - Льонька голосно зригнув повітрям.

- Фу, хоч би пащеку закривав, а то рот такий зелений, наче ти дракон, а не людина.

- А ти повітря так псуєш, як тхір!

- Трохи почекай, зараз і тебе попре!

Отак ідемо собі й любенько розмовляємо.

 Мене крутити в животі почало ще на полі. А Льонько держався аж до самого берега. Я вже три рази бігав у кущі, а Льонько, як прийшли до футбольного поля, й каже:

- Давай ще трохи за м’ячем  побігаємо?

- А Юрко?...

- Та нічого з ним не станеться! Хай чекає, – дістав м’яча та коцає.

- Ти собі як хоч, – кажу. – А я краще побіжу додому.

- Ой… - схопився рукою за штани Льонько, - щось і мене… пучить… Що ж це воно, Вась, таке?

- А не треба було шкурок їсти.

А тоді дивлюся - мій друзяка раптом зробився геть зелений, на обличчі виступив рясний піт, нижня щелепа труситься, і запах якийсь пішов аж дуже вже непевний.

- Біда!.. – схопився Льонька за штани. – Ти знаєш, Васька, я не втримався…

А тут саме на поле вийшли хлопці - із усієї нашої вулиці, грати у футбол. Побачили нас із Льонькою  і ще здалеку махають – ідіть сюди, до нас. Але ми як припустили!

- Ви куди? – кричить нам навздогінці Іван. -  Давайте разом побігаємо!

А ми й побігли, тільки не за м’ячем, а додому, подалі від сорому…

 Після того гороху потрапили ми з Льонькою в лікарню, і робили нам промивку шлунка, а тоді ще й крапельниці ставили.

Добре ж ми тоді гороху наїлися!

Як вже дізналися в лікарні  – того ранку літак-кукурузник обробляв хімікатами поле. Але попереджувальних табличок не поставили. Та й хіба б ми звернули на ті таблички увагу, якби вони й були? Тим більше, що ще й читати не вміли.

- І здався нам той горох, – сердито сопів Льонька, накрившись лікарняною ковдрою до носа. – Зараз така пора! Така погода гарна! А ми тут лежимо, немов два трупи.

- І не кажи… - зітхаю я. – А сорому якого набралися, га? Це ж твій Юрко, мабуть, по всьому селу розторохтить.

- А що він знає? – каже Льонька. – Він же не бачив, кудою у нас тут заливали воду. І ще хто лив – тітка.

- Добре ж ми осоромилися… Гороху більше ніколи не буду їсти.

- А як ти думаєш, хлопці тарзанку вже вчепили? – Льонька раптом перейшов на приємну для мене тему.

- Як не вчепили, то ми вчепимо! Дай тільки звідси вибратися!

- А таки добре, що ми потрапили в лікарню разом! - Льонька знову зіскочив з теми. – Бо, уяви, як би воно було лежати тут самому?

- Ех, і не кажи…

- Знаєш, чого я найбільше хочу?

- Мабуть, пиріжків із сиром, або борщу, молока із свіжим хлібом, вареників? – гадаю я.

-  Та тьху на них! – Льонка аж зіскочив з ліжка. – Хочу піти на річку і пірнути! Глянь, Вася, яка за вікном погода!

Я теж підвівся і підійшов до вікна, там шуміла листям стара верба, а по ясному небу бігли білі пухкі хмарки.

- Як же тепер гарно у нас на березі... Корови пасуться, жаби кумкають, вода тепла... - Льонька стоїть і мало не плаче. – А давай будемо проситися, аби нас швидше виписали? Скажемо, що нам вже добре!

- Давай прикинемося, наче у нас скажений апетит! – кажу я. – Повижираємо усе, що є, а лікарка побачить, і скаже: якої халєри ви тут лежите?!

 Так ми і зробили. Того вечора справно поїли усі свої припаси, якими батьки запакували лікарняний холодильник, а на ранок … медсестра мусила знову ставити нам клізми.