9. Стрільба із луків і туалет баби Югини

Юркові довго ще не можна було ходити - лікарні заборонили.

І от, лежить він серед двору на розкладушці, обкладений подушками, як султан, а ми – біля нього няньками нудимося.

- Що там дід? – знічев’я колупаючись в носі, питаю в Льонька.

- Та нічого, - той від досади аж цвіркнув поміж зубами слиною. – Казала мати, що нового тина плете, і  нас стр-р-рашно проклинає!

- І як ми тепер покажемось йому на очі?

- Дідові сто років, а я чув, що у старих пам'ять коротка.

- Ага, склероз називається, - кажу я.

- Кажу тобі, дід точно про все забуде. А тільки доплете тина, зберемося й підемо на рибу.

- А якщо не забуде?

- Куди йому діватися від нас? – Льонько скрушно зітхнув і склав на грудях руки.

 – А якщо почне гонити?

- То втечемо! Скільки того діла? Дід старий, не дожене. Так кілька разів пробіжиться, а тоді йому набридне й махне рукою.

 І ото сиділи ми так день, другий…

Нам з Льонькою дуже хотілося кудись піти й порозважатись, але самого Юрка покинути теж совість не дозволяла.

- Знаєш що? – кажу Льоньці. – А давай дістанемо з горища луки й будемо стріляти в ціль? І Юркові теж дамо, він може спробувати із розкладачки.

- Давай! - зрадів Льонько.

А ми луки робили гарні!

А ще як подивилися якось кіно «Робін Гуд»…

 До того стріли були прості, звичайні - із паличок, або із дротиків. Чіпляли на кінчик пір’я – і краса.

А після «Робін Гуда» – придумали робити наконечники із консервних банок.

Якось вже було, що стріляли ми по мішенях, а Юрко (тоді ще німий) пробігав поряд, то одна стріла застрягла йому прямо серед  лоба.

- Були б убили дитину, – привела нас обох, міцно тримаючи за вуха, до моєї матері тітка Оля. – Ще трохи, і голову б пробили.

- А коли б попали в око? – злякалась мати. – Це ти зробив, Василю?

- Це Льонько вистрілив! – штовхав я товариша ногою, хоча, якщо по-правді, ніхто із нас точно не знав, чия то була стріла. Але Юрко – Льоньків брав, йому за нього перепадало менше.

- Щоб я більше ніколи не бачила у ваших руках цих стріл! – кричали хором моя мати й тітка Оля.

 Наші вуха ще кілька днів по тому нагадували вареники із вишнями, а у Юрка на все життя зостався шрам посеред лоба.

 Та ми не каялися. Тільки тиждень не стріляли, аж поки постухали вуха, а у Юрка перестала гнити вавка, а тоді – знову за своє. Тільки луки ми тепер ховали добре – у мене на горищі, там ніхто їх не міг знайти.

От побіг я тоді додому за луками, а Льонька  тим часом виніс із хати велику подушку; наперед неї поставили ми якусь старовинну картину із полотна, висіла у Льоньки у вітальні – і наші стріли пробивали її наскрізь!

За два дні ми так вдосконалилися у стрільбі, що стріли  застрягали навіть у дерево.

Через кілька хат від Льонька з Юрком, по їхній стороні, жила баба Югина. Над самою дорогою у неї стирчав туалет на дерев’яних стовпах, обтягнутий чорним толем. Той толь був уже весь подзьобана так, неначе його градом побило – то хлопці з нашої вулиці порозстрілювали із рогаток.

- Як ти думаєш, - питаю я в Льонька. – А проб’ють наші стріли той толь?

- Давай попробуємо, – каже він. – Із рогатки – то так, а от із лука…

  Покинули ми Юрка самого лежати посеред подвір’я, й пішли «на полігон».

Туалет баби Югини був повернутий дверима до подвір’я, а глухою стіною стояв так, що в нього було дуже зручно попадати.

- Давай, - кажу я, - стрельнемо разом?

Льонько на стіні ще й вапном кружечок намалював.

- А що, як стріли проб’ють стіну і полетять аж на бабине подвір’я? – засумнівався Льонько.

- Оце було б класно!...

- Давай тоді на всю силу!

- Давай!

Підійшли ми до туалету майже впритул, витягнув я свою найкращу стрілу, зроблену із залізного електрода, ще й  добре підточену, натягнув тятиву, Льонька теж аж висолопив язика, прицілилися разом і - хвось! – наші стріли пробили толь, як масло, мабуть, таки ще й вилетіли з іншого боку.

- Ура-а-а!!! – закричав я. – Ти бачив, Льонько, яка міць?

І тут… Двері туалету раптово розчахнулися навстіж, а з них, теж кричачи на все горло, вискочила  Євка, київська онука баби Югини.

Євка несамовито верещала й чимдуж бігла від туалету, тримаючи в руках труси.

Ми з Льоньком теж злякалися, і кинулися  собі тікати, тільки -  в інший бік.

Вбігли ми до Льонька у двір, вскочили в квітник під  хатою, забилися під майори з чорнобривцями, й  сидимо, відхекуємося, я раз-по-раз виглядаю на вулицю – перевірити, чи хто бува таки не гнався за нами.

 – Це ж ми могли б Євку вбити, – шепоче мені на вухо Льонько. - Стріла пролетіла над самою головою…

- Що нам тепер баба Югина скаже? – злякався й я. – Не вспіли наші  батьки за дідів тин розщитатися, як – на тобі!

- А звідки баба взнає, що це були ми? – каже Льонько. – Євка нас не побачила, вона так тікала, мало труси не згубила.

- Та й стидно їй буде казати, вона ж у туалеті сиділа…

І тут…

- А це ви як у Євку стрелили? – підслухав нашу розмову Юрко. – Із лука? Я все мамі розкажу.

Блін, і от як ми могли забути про малого!

- Ах ти ж гад! – підскочив Льонько до розкладачки. – Вась, навчили ми його на свою голову говорити! Ми пропали…

- Юрко, а що ти хочеш, щоб ми тобі дали, аби мовчав? – питаю, аби задобрити «каліку».

- Хочу гороху, – каже Юрко. – Тільки зеленого і зараз. А ні – то все розкажу мамі.

- Я тттобі як ддам! – замахнувся на нього Льонька.

 Але Юрка це не спинило.

- Якщо удариш, то я скажу мамі, що це ти спалив дідові хліва! А ще скажу, де ви луки ховаєте! Я про все-все розкажууууу! – заревів наляканий Юрко, бо Льонько уже схопив його за чуба.

- Облиш малого, - кажу. – Хіба нам важко сходити по той горох? А разом і самі наїмося.

- Ходімо, - Льонька сплюнув у бік Юрка, і ми пішли у бік колгоспного поля.