8. Матюки й пожежа

Але ж у мене були друзі!

Льонька - одноліток, Юрко – його молодший брат, та ще й жили просто через дорогу, так що тільки свисни – і всі вже в зборі. Тож я не довго тягнув кота за хвіст – гукнув хлопців до себе – і нумо грати у війну.

А там не забарилися весна, літо…

Юрко дуже довго німував. Мати його, тітка Оля, вивозила по лікарях та знахарках – але нічого не допомагало.

А ми з Льонькою дуже любили матюкатися.

Бувало, посідаємо десь так, щоб ніхто із дорослих нас не бачив, і таке рубаємо, що аж у самих вуха в’януть. Юрко ж мовчить, сидить поряд, уважно слухає.

 - Та нічого, як виросте, буде розвідником, - жартувала моя мати. – Льоня машини справлятиме, а Вася буде вчителем.

 Мій  батько хотів, щоб я працював у колгоспі шофером, як він. А я - трохи мріяв стати будівельником, але більше  – воювати. Тільки ж де було воювати? І, головне, із ким? Хіба з Америкою? Бо німці вже давно всі поздавалися…

 Хоч війна – це й погане діло, але ж. Який хлопець не грався дитиною у війну?

   Я мріяв воювати…

  У хаті навіть мав власну пластилінову армію. Не одну пачку виліпив на танки і солдатів. Розробляв стратегії, кидав своїх бійців у атаки, розгромлював ворожі армії.

  Часом, після найзапекліших боїв, моя мати відривала  пластилінові бомби від підлоги й погрожувала викинути все те добро на гній.

 А поки що - сиділи ми собі  втрьох під тином на купі піску - я хатки «мурував», Льонька їздив між ними машинами, а Юрко нори рив. 

   Аж тут йде дядько Микола, Льоньків і Юрків батько.

- О, батя, – гукає Льонько. – Ти щось мені приніс?

Аж тут…

- Пішов ти на х@й,бл@дь така! – ні з того ні з сього як заверещить Юрко.

 А ми з Льоньком аж голови попригинали.

 По-перше, ніколи до того не чули його голосу, а по-друге, поперелякувалися - а що як батько буде бити? Це ж і дурню зрозуміло, що таких негарних словечок Юрко набрався від нас. 

Але Льонків батько нас не бив, геть і не сварився, а … дуже чомусь зрадів.

- Що? Що, Юрчику? Ану ж повтори, що ти сказав? – вхопив його на руки.

- Пішов ти на хутір! – радісно й слухняно повторив Юрко.

- Скажи ще щось, – і підкидає його над головою.

 Ми з Льонькою, хоч і собі раді були дуже за Юрка, але вирішили швидесенько вшитися - від гріха подалі. Бо той як зарядив словами! Строчив усе підряд, що ми при ньому говорили. І то, зараза, не які-небудь слова повторював, а саме ті, яких ніколи  не треба було при батьках  казати.

 Батько Юрка по вулиці на руках носить, щоб він  сусідів  «хуторами обкладав» і обзивав негарними словами  – хвалиться. А ми з Льоньком від біди подалі заховалися у жомову яму, та й сиділи там тишком-нишком і боялися носа на світ Божий висунути.

 Аж до пізнього вечора в ямі просиділи, а тоді як  смеркло і комарі почали дуже кусатися, таки мусили вилазити.

- Не бійтеся, хлопці, – вибачив нам дядько Микола.

  А другого дня, із самого ранку, тільки-тільки відкрився магазин, на радощах від того, що Юрко заговорив,  купив нам аж кілограм шоколадних цукерок «Каракум».

- Їжте, вчителі... –сміявся.

Ми тоді на радощах ще й спалили дідові Лукашеві плетений тин і клуню...

  Дід Лукаш жив на нашій вулиці, садиба - біля самої річки, вкінці городу - дуже зручна й хороша кладка із дерева. А від кладки й до самої дідової хати стояв добрячий плетінь – дід сам його й зробив.

Ох і гарний був плетінь! Високий, густий, із сухої лози! А кілки ж які!..

  Ми втрьох – я, Льонька і Юрко ходили на дідову кладку ловити рибу.

   Того дня теж - прийшли й посідали, як звичайно, порозкладали вудки.

Але риба довго не ловилась і ми почали нудитися.

-  То що будемо робити? – питаю в Льоньки.

- Давай розпалимо вогнище.

  Зібрали ми по березі сухе гілляччя, встромили під нього газету від ковбаси, яку брали з собою на рибалку, попідтикали сухою травою. Юрко черкнув сірниками – і вогнище готове! А потім ми просто кидалися запаленими сірниками на всі боки.

 Не знаю, хто з нас кинув сірника під пліт, чи, може, то яка тріска сама ускочила. Але плетінь від чогось  загорівся.

  Ми як побачили, що гарно горить, то ні – щоб взяти та й залити вогонь водою, похапали вудки – і кинулися навтьоки. Забігли до Льонькового й Юркового двору та й вилізли аж на хлів.

  Сидимо на гарячій блясі, дивимося згори – а вогонь так швидко-швидко  біжить, вже й до дідової клуні добирається.

- Хлопці, - кажу я. – А, може, все-таки нам  когось гукнути?

- Ага! – каже Льонько. – Біжи, якщо клепки в голові нема, та  й сам  гукай. Нас же по тому зразу засічуть. Зразу ж розкусять, хто це  зробив. А тоді дід Лукаш  нас більше ніколи не пустить ловити рибу на свою кладку.

   Вже як загорілась клуня, побачили пожежу сусіди і кинулися гуртом гасити.

  А ми й далі сидимо собі на блясі – дивимося, зверху нам усе добре видно. І, може, ніхто б і не взнав, чиїх то рук справа, але Юрко, дурне, мале, взяло й встало на увесь зріст. Тут нас дід на горі й запримітив.

- А-а-а! – почав кулаком махати в наш бік. – Гаспиди! Зараз я до вас доберуся!

- Давай тікати! – кричить  Льонько.

  Ми дуже  полякалися, і як сиділи на самому вершку хліва, то почали по блясі донизу з’їжджати. Отак сів собі на штани і – вж-ж-ж-жик! Уже й внизу, коло драбини. Ми вже не перший раз так з’їжджали.

  Того разу з’їхав я, за мною Льонько. А Юрко чогось затримався, може, йому було інтересно подивитися що буде далі, або перелякався, та й закляк. От ми кричимо ізнизу, а Юрко собі сидить, ухопився за верх руками і пускає соплі.

- Давай швидко, з’їжджай до нас! – кричить до нього Льонько.

- Ні, не хочу.

- Швидко злазь, бо голову відірву!

- Юра, по тобі ж і нас вичислять, - вже прошу я.

- Не злізу, - малий вперся, як теля. Ми навіть кілька разів кинули по ньому камінцями, а тоді я знайшов потрібний аргумент.