7. Зимові розваги

  Взимку я дуже любив кататися на ковзанах.

 По нашому селу протікає річка Гірський Тікич, вкінці городу - Керчинське озеро. І як вода у ньому перемерзала аж до середини, хлопці із усієї вулиці влаштовували хокей.

Розчищали на льоду площадку, підсипали сніг по колу купками – робили бортики, ставили із двох кінців ворота з гіллячок – і до пізньої ночі гасали з ключками.

 Якогось разу я так накатався, наїздився, аж весь упрів! Чую, як по спині піт дзюрками тече, але пальта не скидаю. Пальто у мене було суконне, в клітинку – добряче було пальто, хоча й важке.

  Хотів би я піти додому аби переодягнутися, але вже було надвечір – взимку швидко темніє. Думаю: поки добіжу туди, поки назад, а гляди, мати більше з хати не випустить? А тут ще й при кінці такий розігрався матч! Як хоч іди. Вирішив: буду бігати.

  І ото я як розбігся, аж лід  під ногами –  хрусь-хрусь!  - і провалився. Я тільки булькнув під воду.

 На ногах у мене були биті валянки з калошами, пальто важке – під воду так і затягує. Думав я, що уже мені там жаба [цицьки ]й дасть.

  Але схопив мене за комір Льонька, мій сусід, найкращий друг і товариш у всяких розбишацтвах, та й витягнув.

 На вулиці мороз такий, що аж пече, а я стою посеред ставка увесь мокрий.

- Швидко біжи додому! – кричить мені Льонька. – Бо як побачить Сергій, що ти під лід провалився, скаже матері, тебе більше ніколи на ставок не пустять.

  Побіг я додому, а пальто моє на морозі відразу твердне.

  Загнався я до хати, аж тут, бачу, біля плити батько стоїть. А я ж хотів тихесенько перебігти, щоб мене ніхто не помітив, і кинути мокре пальто на лежанку. Думаю: пальто до ранку висохне, ніхто про те, що я топився, й знати не буде.

  Але де там! Батько як побачив мене, мокрого й обмерзлого, схопив за пальто й почав із нього витрясати. А ліва рука ніяк не могла із рукава швидко вилізти. От батько трясе, трясе, а мене в плечі як заболить. Я – в сльози, в крик.

 Батько таки пальто із мене зняв, почав роззувати, а я вже верещу, як зарізаний.

  До хати прибігла мати, дивиться, а у мене рука назад вивернута.

- Що ти зробив, – кричить вона до батька. – Ти ж йому руку у плечі вивихнув.

  Мати мене швидко в сухе перебрала і всадила на лежанку. А я хоч і нагрівся, але все плачу, бо рука дуже болить, потім ще пухнути почала.

- Давай, одягай малого, - каже мати до батька. – Та й швидко йдіть до баби Палажки.

  Ця баба Палажка у нас в селі була знахаркою і костоправкою, навчилася цього від свого свекра - діда Степана Чуйка - він ніде на лікаря не вчився, але  був такий вправний, що до нього водили дітей із нашого й сусідніх сіл, та що там дітей – навіть з Києва люди їздили до діда кістки вправляти. А як дід Степан помер, то його науку й ремесло перейняла його невістка, баба Палажка, і виходило у неї так гарно, що як було хто руку чи ногу вивихне, чи щось стрельне у попереку, то спочатку до баби йшли, і тільки із переломом – їхали в район.

  А ще в селі промишляли  -  ворожки, шептухи і ті баби, що на яйцях переляк викачували. І я теж побував у їхніх вправних руках, не одне яйце по моїй голові качалось.

 Але, тоді мені було не до яєць…

  Я як тепер пам’ятаю: зайшли ми з батьком удвох до старенької  хати -  в сінях темно, вздовж по білих стінах висять в’язки червоної калини, сухий часник, цибуля, на гвіздках - старі кожухи, теплі хустки, під дверима у кутку стоять великі кирзові чоботи, до стіни сперта дерев’яна  драбина, на стелі - ляда до горища. І старий чорний кіт попід ноги – шусть! – вже в хаті, а господиня й не думає його гонити.

  Уже в кімнаті баба Палажка посадила мене коло теплої печі на високому ліжку серед гори вишитих подушок, закотила рукава; обмацує плече і з батьком говорить, а я собі роздивляюся на образи, на помальовану піч, зовсім розслабився, розм’як, аж позіхнув голосно, а баба в той момент  - як шарпоне за руку! У мене в очах і потемніло, упав я на ліжко – й втратив свідомість.

Скільки лежав - не пам’ятаю. А потім баба намочила мені лоба холодною водою, дала напитися із кружки, я й очуняв.

- Ну все, не болить? – питає баба.

- Не болить…

- Як хочеш, то ще полежи.

- Чого мені лежати? Я ж не в себе вдома!

Батько й розсміявся:

- Ти дивись, який діловий. А хто всю дорогу стогнав і шмаркав? Кажи бабі спасибі.

  Мати знахарці, як було заведено у нас в селі, за моє зцілення занесла десяток яєць, солодкого калача й квітчасту хустинку – така тоді була плата.

На річку ходити мені заборонили.

Аж через місяць упросив я свого старшого брата узяти мене з собою на хокей. Учепився, наче той реп’ях, і канючив, канючив, а таки випросив.

  У хокей тоді грали дорослі хлопці; і от  я серед них – малий. Але був такий затятий – чи кашляю, чи маю нежить, горло болить, і навіть є температура, а я нізащо не зізнаюся батькам; аж доки із ніг не впаду або мати сама не намацає жар губами. Та й тоді - геть би і рачки поліз із хати, так дуже любив хокей. От старші хлопці й не виганяли мене, коли приходив з братом, бувало, ще й ставили за воротаря.

   А тоді вже була провесінь, лід трохи із підталинами, біля берега то й взагалі вода стояла, сніг по городах майже весь зійшов.

Дорослі хлопці стали розбивати шайбу, зібралися гуртом усі посеред поля, ключки поскладали докупи , а тоді -  як підскочили разом, та й проломили лід.

Я ж стояв посередині, то так зразу і пішов під воду, але й тоді ключки із рук не випустив.

 Мене того разу врятував Сергій.

  Як повискакували хлопці із води, він озирнувся та й як закричить:

- А мій братуха де?!

- Тут був, але немає, – кажуть хлопці.

Сергій ускочив назад у воду, вхопив мене за спину, смиконув, і викинув на лід. Як пустив мене юзом – то я носом метрів з п’ять вперед проїхав.

- Гайда скоріш додому,– кричить.