6. Півники й оса

Улюбленими ласощами мого дитинства були цукерки-півники.

 Щоб вийшло шість цукерок, треба у каструлі закип’ятити чарку води, всипати стакан цукру й влити велику ложку оцту. Усе разом має кипіти хвилин десять-п'ятнадцять Коли піна стане коричнева, кип′ячку порозливати у формочку, встромити у кожну дірку по сірнику й чекати, поки  захолоне.

Якось цукерки варив Сергій, я сидів поряд і спостерігав за процесом, принюхувався, заглядав, як воно булькає.

Аж тут брат за чимось відвернувся, я швидесенько пальця до каструлі й умочив… Я – у крик, у вереск.

  А Сергій не довго думав, ухопив зі столу  пляшку із олією, та й устромив мого пальця у вузеньку шийку. Дивлюся – аж воно потроху пухне, пухне, та й надувся на самому кінчику превеликий білий пухир.

- Як же я тепер дістану пальця із пляшки? –  заплакав я.

- Зараз спробую… - Сергій ухопив мене за руку, щосили потягнув - і тільки чмокнуло.

Таки вискочив мій палець із пляшки з олією. Але ж як болів.

 Через це я міг тепер побути вдома.

  І от сиджу я на веранді, а вже була весна, тепло-тепло, смокчу цукрового півника, увесь аж по очі зробився липкий і солодкий. А особливо ніс. І тут бачу – лізе просто перед моїм обличчям, уверх по білому тюлю оса, і то не проста, а велика-превелика! Я й почав із нею гратися – тикаю осу олівцем, зачіпаю то за ніжки, то за крильця, так мені було цікаво.

Комаха дзижчить, сердиться, а я сміюся. Думаю: а що як попробувати її здути із тюлю? Набрав у рот, скільки влізло повітря, роздув щоки, якомога ближче схилився...

 Добре дмухнути я не встиг, бо оса раптом розвернулася і тільки – блись! – усіма лапками так і вчепилася мені на ніс, за самий кінчик. Я ж від несподіванки долонею її притиснув.

І тут мене як запече.

 Мати прийшла із роботи, а у мене вже навіть очей не видно, так носа  розтаскало.

  За днів три тільки трохи зійшло. І було у мене не обличчя, а один тільки ніс, такі ніздрі зробилися великі, аж самому дивитися було страшно.

Сергій наді мною насміхався:

- А ти знаєш, Васька, чого в горил такі ніздрі великі?

- Ні…

- А ти бачив, які у них пальці грубі? Оце щоб добре в носі було колупатися.

- То й що?

- А тобі тепер хіба не добре? Ти ж точно як горила. Е-хе-хе!

   Я тоді десь із тиждень не виходив зовсім із хати, аби ніхто мого носа не побачив, щоб не сміялися, як  із Вови Мучіна.

 Той якось знайшов на березі, у старій вербі, осине кубло. Розпалив багаття, а тоді витягнув одну головешку і устромив її просто у дупло, хотів викурити звідти ос.

  Але рій був завеликий. Оси покусали Вову так, що голова у нього розпухла і стала завбільшки, мов мотоциклетний шлем.

  Мого друзяку завезли до лікарні, дали укола, і він проспав удома дві доби.

  Як питалися потім: хто це тебе так покусав? Вова відповідав, що - воші. На його голову довго навіть кашкет не налазив.

   От я б собі ще сидів та й сидів удома, самому у хаті так гарно.

Але треба ж було, що б саме на той час приїхала у село, до баби Олі в гості, ще одна моя тітка - із Ташкента, мамина рідна сестра Женька, ще й зі своїм сином Сашком, і тільки на два дні. І вирішила тітка, що так як вони приїжджають дуже рідко, то треба нам, родичам, а особливо дітям, усім разом сфотографуватися, на пам’ять.

  Для того фото мати моя  нацупарила на мене новенькі шорти у клітиночку, наділа білу майку, гарно  прилизала на голові чубчика і сказала весело посміхатись.

Але ж…

   Як прислали пізніше нам той знімок, то у мене замість обличчя така була барабаха, аж страшно – ніс на пів фотографії вмістився!

 Увічнили мені його на згадку…

  Два тижні сходив мені той набряк, а свербіло  так, що я навіть у відро з холодною водою  обличчя сунув, аби мені хоч трохи  легше стало. Але як уже не міг витерпіти й носа хоч трохи чухав  – то він мені ще дужче розпухав.

Тітка Женя привезла Сашка до баби Олі відпочивати. Йому тоді років десять було.

 Ходив Сашко до річки ловити раків, кобликів на марлю, а сам – довгий, як чорногуз, худий і білий-білий. Одним словом, дуже вже міським був мій братик.

  І я теж мусив тоді приїхати до баби в гості, мати мене присилувала – треба ж  було ріднитись!

 Але бавитися мені із таким братом зовсім не хотілось: Сашко був занадто млявий, неповороткий. «Інтелігентна дитина», - казала про нього моя баба Оля.

  Ну й що ж мені із таким ніжним братом було робити, чим займатись? Хіба – тільки сидіти удвох під хатою на лавочці? Або разом бовтатись у болоті? Дуже нецікаво.

  Найдужче сердило, що інтелігентний Сашко ходив скрізь за  моєю бабою і, знай, торочив одне: «Бабушка, бабушка».

А мене таке тоді  брало зло.

- Яка вона тобі бабушка? – пробував я кілька разів по-доброму спинити брата. – Вона не твоя бабушка, а моя бабуня.

- Нєт, ето моя бабушка, – не здавався Сашко.

  І так мене розібрало зло, що узяв я свого інтелігентного братика за комір і попхнув у кропиву.

 Сашко був від мене старший, вищий і відразу ж  кинувся за мною бігти, хотів дати здачі.

 Я ж прикинувся, що злякався, втікаю помаленьку. Забіг аж на городи, виліз на найвище дерево й сиджу, показую звідти язика – ану ж достань? Сашко ходив, ходив довкола товстого стовбура, і геть зморився. Вилізти ж на дерево не міг, бо не мав такої практики, як у мене), то пішов і пожалівся на мене бабі Олі.

  А та онука вислухала, погладила по голові.

- Бачиш, Саша собі плохенький хлопчик, міський і несміливий, - легенько дорікнула. - Ти більше його не займай. А що він старший за тебе, то може скривдити.

- Мене? Скривдити?..

Аби не злитися даремно, поїхав я назад додому.

  А там мій сусід дід Лукаш саме тесав кілки до нового плоту. Я напросився йому у поміч. Дід зробив мені із сириці ловкого батога, ще й нав’язав по всій його довжині грубих гудзів. Який же гарний був той батіг! Я узяв його під пахву та й поїхав назад до бабки Олі.