5. Сопілка і морські свинки

 Отож, до садочка я ходив, мов ледар на роботу, і при першій же нагоді ліз через тин.

- Знову втік! – сварилась мати, щойно бачила мене на шкільному подвір’ї серед дітей.

- Не хочу я там бути, - молився і благав я. - Якщо заведеш, все рівно звідти втечу. Краще ходитиму в школу, тут цікавіше.

-  Ну гаразд, приходь до мене на урок, лише нікому не заважай, сиди тихенько.

  А мені тільки того й треба було. Заскочивши до класу, я всідався на задню парту, мати давала зошита та ручку, і я собі щось малював, слухав, як мати розказувала – й так добре мені було.

А ще малий, заграюся, бувало, і починаю губами дирчати, діти сміються, зривають урок. Мати тоді бере мене за руку й таки заводить до садочка.

- Чому моя дитина без нагляду? - свариться на виховательку.

- Хіба ж його встережеш?- виправдовується та. – Щойно відвернулася – його вже немає, не буду ж я одного вашого Василя глядіти.

 Аж у підготовчій групі я трохи змирився з неволею, бо полюбив свою нову виховательку – Марисю Пилипівну - ще зовсім молоденьку юну дівчину. Вміла Марися Пилипівна гарно грати на піаніно, створила у садочку ансамбль духових інструментів, навіть організовувала із нами справжнісінькі концерти.

 Я на той час заробив репутацію вихованого й старанного вихованця і грав на дерев’яній сопілці.

Якогось разу дую із усієї сили, аж упрів, так гарно у мене виходило, як тут – розвертається до мене якийсь хлопчик і показав язика. Я не стримався - й сопілкою хрусь його по голові, сопілка й розламалася на двоє.

Він розплакався, а Марися Пилипівна нахмурила брови.

- Навіщо ти вдарив свого товариша? – ще й присоромила.

- А навіщо він із мене насміхався?

- Але ж ти поламав сопілку…

- От про це шкодую.

 Так ми й познайомилися із Вовою Мучіним, а пізніше ще й міцно заприятелювали.

  Тоді ж вихователька дала мені замість сопілки пластмасову дудку, із клавішами. Але грати мені вже  не хотілося. Ми почали із Вовою розмовляти і виявилося, що живемо дуже близько, а матері наші знайомі.

- А у мене є свині, - підійшов до нас якийсь хлопчик із іграшковим барабаном.

- Тебе як звуть? – запитав я, бо хлопчик цей був новенький, я ніколи раніше не бачив його в нашому селі.

- Я  - Ваня Юркуць, – гордо задер носа здоровань. – Ми нещодавно купили хату і переїхали жити у ваше село.

- А мене звуть Вася, - кажу я. – А це мій друг Льонька, - показую на свого найкращого друга, він грав на клавесині.

І от коли ми всі разом так гарно заприятелювали, грати в оркестрі більше не хотілося – було доволі інших справ – побігати, пострибати, погратися у хованки, в м’яча…

 В дитячому садочку я любив доглядати за тваринками. Був у нас свій живий куточок – в акваріумі плавали рибки, у кліточці сидів жовтий папужка, а у ящичку – ворохобились морські свинки. Але якісь вони були дикі, й ніхто не міг їх узяти до рук, крім мене.

 А тваринок потрібно було час від часу вигулювати на сонці, чистити коробку, бо хоч і морські, але ж не даремно їх назвали свинками. Запах від коробки був ще той.

Отож ніхто не міг свинок половити, всі боялися – вони смерділи й кусалися, а довіряли тільки мені.

 Я підходив до ящика і починав із тваринками говорити:

- Ну що ви – Муся й Рома(так вони звалися)? Ідіть до мене? Мої ви такі маленькі!...

  І тваринки мене любили. Брав їх на оберемок, виносив на подвір’я й випускав у траву; свинки паслися, а я сидів поряд.

Найдужче подобалося пасти своїх улюбленців у обідню пору, бо дуже не хотів за дня лягати спати.

 Ще й моє ліжко стояло у дуже  незручному місці: коли я лежав, то прямо над моєю головою, вгорі  на стелі – висіла брудна церата, прибита гвіздочками до глини, а над нею – здоровецька руда пляма-калюжа. То від дощу дах протікав.

 Коли всі діти спали, я лежав, дивився на дерев’яні рейки і боявся – а що як стара церата раптом лопне і весь бруд мені на голову разом упаде? Через те я й не спав ніколи.

Якось був сильний дощ, за вікном шумить, у кімнаті тихо-тихо, тільки над моєю  головою – кап, кап.

 Я спати не міг, але ж треба було мені щось робити? Скинув я із себе одіяло, та й став роздивлятися синці по ногах – стрибали ми із хлопцями із хліва, і я впав на гілляки, увесь подерся.

Лежу я, зішкрябаю вавки, а тоді поліз в штани і … раптом побачив прища!

  Перед тим у садочку був карантин – багато дітей похворіло вітрянкою. Медсестра застерегла, що якщо хто побачить у себе на тілі підозрілу вавку – щоб зразу ж ішли до неї.

 Схопився я із ліжка і побіг мерщій до медсестри.

- Анна Іванівна! А у мене прищ, – кричу мов навіжений. А сам радий-радісінький: це ж можна буде не ходити до садочка.

Медсестра придивилася:

- Це в тебе родимка, Вася, будеш щасливий, іди і лягай назад до ліжка.