4. Смородинове варення

 Якось ми похворіли удвох із Сергієм, і він мусив пропускати школу та залишатися вдома за няньку.

А брат цього дуже не любив і найчастіше втікав від мене при першій же нагоді. Тут же - така ситуація, що викрутитися ніяк.

- Аби не спускав із Василища очей, - давши мені ліки, наказала мати; ще й поспішаючи, замкнула двері на ключ.

- Підтягни ноги, сиди й не диш! – відразу ж роздратовано гримнув на мене брат, всівся поряд зі мною на дивані і показав кулака, я й зіщулився під одіялом.

Сидимо собі разом, нудьгуємо.

Мабуть, ліки подіяли й спадала температура, бо я навіть на трохи заснув. Але Сергій від нічого робити почав лоскотати мене за п’яти, стягувати ковдру й кривлятись.

Я трохи посміявся над його витівками, а потім мені в голову прийшла ідея.

- А давай разом у щось побавимося?- запропонував я.

- Хіба з тобою можна бавитися? Ти ще малий… але якщо хіба у хованки? – без ентузіазму згодився Сергій.

- У хованки, то в хованки!

- Тільки чур, я ховатимусь першим, - я вже побачив по очах, що Сергій щось собі намислив – а він був ще той майстер аб′юзу, тільки хіба я мав вибір.

- Буде по-твоєму, – поспішно згодився я. – Ховайся.

Спочатку усе наче йшло нормально – то ховався Сірожа, то я. Але дуже скоро майже всі схованки скінчились – бо на вулицю вийти ми не могли, а стільки ж тієї хати?

 Востаннє я знайшов брата у батьківській спальні - через дивний дзенькіт.

- Ти тут! Ти тут! – репетував я, спостерігаючи за тим, як Сергій із переляканими очима вилазить з-під ліжка.

 Схопивши мене за руку, брат поспішно вивів до зали.

- Все, у хованки гратися не будемо, - буркнув він, важко падаючи на диван.

- Ну чомуууу?

- Немає де ховатись!

- Але я хочу…

- Тоді… а знаєш що? – погляд брата раптом повеселів, очі лукаво зблиснули. - А давай ти заховаєшся під ліжком?

- То як це воно буде? Так не чесно, ти мене знайдеш.

- Даю тобі чесне слово, що там я тебе нізащо не знайду, - щось дивне пообіцяв брат. – Тільки ти залізь якнайдалі, гаразд?

 - Гаразд…

Аби не померти від нудьги, я був готовий на що завгодно.

 А у своїй спальні під ліжком наша мати зберігала консервацію - у трилітрових скляних слоїках стояли огірки, помідори, солодкі компоти із ягід та яблук, усілякі варення. Час від часу мати діставала звідти якусь банку, найчастіше це було взимку, або до якогось свята, батько відкривав жерстяну кришку - і ми насолоджувалися смакотою.

- Тільки ж ти за мною не підглядай, – попросив я, міркуючи, як же все-таки сховатися так, аби це не виглядало по-навмисному.

- Я тебе буду дуже довго шукати, сам нізащо з-під ліжка не вилазь, - пообіцяв Сергій і стрімко вискочив за двері.

Не підозрюючи підступу, радісінький, я шугнув до батьківської спальні та поліз у присмерк. Та щойно поставив долоні на підлогу й поповз коліньми, відчув, що втрапив у щось липке.

Принюхався я, придивився, помацав – та це ж розбита банка зі смородиновим варенням!

Я не міг себе дочасно видати, ще й пообіцяв Сергієві, тож надовго принишк у тій смородині. І доки там сидів, геть увесь вимастився.

 Коли я за годину виліз з-під ліжка й пішов до зали, Сергій зустрів мене там радий-радісінький.

- А це що таке? – вигукнув, немов вперше мене побачив. – Ти банку із варенням розбив? Як повернеться з роботи мама, ох і перепаде ж тобі! Хоч не зізнавайся, що ми бавилися у хованки, гаразд?

- Гаразд, не скажу… Але ж я не розбивав, воно там так уже було.

- Не придурюйся, - щиро не вірить мені брат. – Якщо не ти розбив, то хто? Це ж ти заліз під ліжко і там сидів, он увесь у тому варенні.

- Але ж ти…

 - А мене взагалі-то у цей час не було в спальні, я виконував домашнє завдання, - поспішно перебив Сірожка, показуючи мені списаний зошит.

Стою я посеред кімнати – і не знаю, що мені  робити далі.

 Аж тут повернулася з роботи мати, у дверях дзенькнув ключ…

- А це ще що за проява?! – скрикнула вона з порогу, побачивши моє чорнильне забарвлення. А тоді визвірилася до Сергія: - Оце я так тоді довірила дивитись за малим?

- Хіба я винен? – одбріхувався брат. – Я за ним добре дивився, і він сидів собі тихо…

- Не треба було залишати самого, - каже мати. – Вася міг би порізатись об скло.

- Я почав робити уроки, на трохи відволікся, а він - побіг до спальні, я за ним не встиг.

- Але це не я розбив банку, - вражений брехнею, я вирішив не дотримати обіцянки і у всьому чесно зізнатись матері: - Насправді ми не увесь час сиділи на дивані. Ми із Сірожкою гралися у хованки. І це він сказав мені сховатися…

- Я?! Сказав? – різко звереснув Сергій, його очі метнули у мій бік блискавиці, і, вражений цим криком, я замовк.

- Не треба так кричати, сину…- мати теж перелякалась.

Я вхопився брудними долонями за обличчя і почав рюмсати, розтираючи варення по собі ще більше.

- Та ми тільки трошки поховалися - у цій кімнаті, - трохи тихіше заторохтів брат. - А тоді я почав писати, а куди сховався Василь - не бачив.

- От горе із вами обома, це ж, мабуть, воно ще й не відпереться, - скрушно зітхнула мати і почала здирати із мене одяг.

Сергій підморгнув і показав кулака.