3. Поневіряння по бабах

Баба Оля - материна мати, лагідна й дуже розважлива. Зажив я у неї -  як сир у маслі катався. Що хотів, те й робив – і до ставка бігав, і на поле, і з хлопцями у футбол грав – а хоч і до пізньої ночі.

Баба Оля любила чистоту до фанатизму, навіть ту ганчірочку, що лежала на вулиці під порогом, прала щодня. У хаті мала багато вишивання - геть усі подушки, простирадла, рушники біля ікон –  у вишитих  квітках.

Материна мати постійно щось робила, часу на мене не мала зовсім. Ну, хіба коли ми ходили удвох із нею до магазину.

  Як зараз пам’ятаю: баба брала мене за руку й вела до кооперації.

- Що ти, сину, хочеш? – питала мене біля прилавка.

 Село глухе, маленьке, від районного центру далеко, полиці напівпорожні.

Стою я й думаю…

- Дайте нам півкілограма гальви, - просить баба Оля у продавщиці.

- А ще двісті грам м’ятних цукерок і кілограм білих пряників, - повторюю стандартну фразу.

- Так, і кілограм білих пряників.

 Вічно похмура продавщиця згідно кивала головою, брала гроші, а потім усе важила й дбайливо замотувала в газети.

Йшли ми потім удвох із бабою із магазину, я аж підстрибую від втіхи, кусаю то пряника, то халву.

Мав цілковите роздолля.

Та щастя не тривало довго...

 Баба Оля жила на високому горбі, по якому до річки збігав такий довжелезний город, що коли стати біля хати та подивитися в інший кінець, то не побачиш, що там росте.

В той час в селі не було ні водогону, ні пральних машин, і жінки ходили прати до річки. Я не раз і собі плентався за бабою на беріг, а там, поки вона прала, сидів із патичком і уявляв, що маю справжню вудку.

  Якось в Шарнопіль, провідати свою матір, приїхала старша материна сестра, тітка Лєна; пішла вона до річки прати, а я ув’язався слідом. І поки тітка розкладала шмаття, я біля неї грався – ходив по березі, діставав паличкою водорості, бив кущі. А тоді пішов на кладку, став коліньми, щоб дістати равлика, та й поїхав уперед, тільки бовть! – і вже у воді. А плавати я ще не вмів. Пірнув із головою під воду і почав тонути. «Не буду кричати, бо тітка подумає, що я якийсь боягуз», - думаю, пускаю носом бульки й ковтаю воду.

На моє щастя, близько від берега росла розлога стара верба. Я під водою схопився за її коріння, і якось помалу вибрався на сухе.

Замерз тоді страшенно. Але про холод геть не думав, мені було головне, аби не насварилась тітка. Побачивши, що вона все ще пере й не бачила, як я топився, кинувся бігти межею до бабиної хати.

На моє щастя, баби Олі не було вдома і на дверях висів великий залізний замок. Поторгав я його, покрутив в руках, позаглядав, а тоді підсунув під стіну дерев’яний ящик, дістався до вікна, штовхнув квартирку, клямка сковзнула – а я нарешті попав до хати.

В кімнаті скинув із себе мокрий одяг, шуснув під теплу ковдру, швидко загрівся і міцно заснув.

  А тітка Лєна тим часом уже допрала, розгледілася, що нема дитини. Почала вона мене скрізь шукати, кликати на поміч, а тоді ускочила з ногами до води, руками бовтає по дну, голосить: подумала, що я втопився.

 Як не знайшла тітка мого тіла, покинула все і помчала до двору.

- Ой Боже ж мій, горенько страшне! – кричала тітка. Аж сусіди, які були вдома, прожогом повискакували на ґвалт.

  Аж тут і баба Оля з’явилася.

- Що там сталося?

- Я не догледіла дитини. Наш Вася утопився. Ой, що ж я тепер скажу Раї?

Тітка рвала на собі волосся.

- Біжи хутчій по якогось чоловіка, нехай бере гаки та шукає по дну, а я переодягнуся, візьму гроші, найму машину та й поїду на Івахни.

Баба Оля, плачучи й голосячи, пішла до хати, а тітка слідком за нею, примовляючи:

- Ой, що ж це тепер бууууудеееее? Що ж буде?!

Я й пробудився від того ґвалту. Сів на постелі і протираю очі, думаю: чого це вони кричать?

- Я краще піду й сама втоплюся, - каже тітка.

- Краще б я не дожила до цього дня, - підхоплює й собі баба.

- Мені тепер під суд!

- Дитини не вернеш.

- Якої ще дитини? – з цікавістю питаю я.

 Тут і побачила мене баба…

 Як кинеться вона до ліжка, як вхопить мене на руки, цілує, притискає до грудей, від щастя ще дужче плаче. А тітка вступила в мій мокрий одяг і вмить протверезіла.

- Вася? – округлила очі, зблідла, як смерть.

Хотіла кинутись до мене з кулаками. Але баба Оля її спинила.

- Цить. Радій, що дитина жива. Це тебе треба бити, а не його.

Дуже добре мені було у баби Олі, але наступного ж дня я перечепився об баняк з окропом і сильно ошпарив ногу. На великому пальці вискочив пухир завбільшки з вареник.

Таки мусили викликати матір, а баба ще й розповіла, як я топився…

 Мене забрали додому й знову відвели до дитячого садочка.