2. Дитячий садочок

Звичайно, перших днів свого перебування у тій чудовій установі я не пам’ятаю.

Але коли почав усвідомлювати світ довкола себе і себе у тому світі, почав потроху бунтувати.

По-перше, у мене відібрали свободу - щойно я переступав за хвіртку, то вже не міг вільно робити усе, що мені заманеться, по-друге, у садочку  вдень вкладали спати, я ж не міг спокійнісінько витрачати аж дві години на те, аби марно валятися у ліжку: на вулиці гарно світило сонце, співали пташки, лежав сніг або зеленіла трава, можна було досхочу побігати, погратись, а тут...

  Найдужче я ненавидів молочну кашу, від якої завжди блював.

- Потрібно їсти, бо не виростеш, - наполягала нянька й, притримуючи за потилицю, засовувала мені ложку каші у рот.

Я пручався, як міг.

Та тільки що ж я міг?

Репетував, як навіжений, ковтав молочну бовтанку упереміш зі сльозами й шмарклями, отримував по писку.

А потім мати вкотре лягала зі мною до лікарні – на цей раз із харчовим отруєнням. Я ж мав перепочинок.

Дитячий садочок у нашому селі містився прямісінько через дорогу від школи. Вранці мати приводила мене до хвіртки й здавала виховательці із рук у руки.

Коли трохи підріс, дочекавшись, доки нянька відвернеться, я перелазив через тин – і шукай вітру в полі.

- А де тут моя мама? – ходив по великих шкільних коридорах і розпитував, кого зустріну.

Мене вже всі в школі знали і залюбки проводили до її кабінету.

- Знову збитошник утік із садочка, – сплескувала руками мати й доручала комусь зі своїх учнів повернути мене назад.

Я, як міг, упирався, просився і плакав, обіцяв, що «буду сидіти тихенько», й іноді це гарно спрацьовувало.

Та часом, зустрівши мене на шкільному подвір’ї, замість відвести до матері, діти відразу волокли через дорогу.

  Аж увечері після роботи мати забирала мене з садочка, але замість побавитися разом, наспіх щось поївши, вдягала стару одіж і бралася до порання: насипала зерна  курям, качкам, індикам, сікла траву, терла буряки, розносила сіно кролям, годувала й доїла корову, обходила свиней, готувала вечерю на всю сім'ю, порядкувала в хаті та ще робила купу всього. А потім, коли вечоріло, сідала за зошити й книжки, писала плани, і сліпала над тим до глибокої півночі. Через ту кляту роботу на нас із братом ніколи не мала часу, як і батько, який був «завжди в полях».

Коли я хворів і не лежав у лікарні, замість матері мене доглядали баби.

 Спочатку мене «закидАли» до баби Марфи.

Коли моя мати народила Сірожку, сиділа за ним у декреті ще менше, ніж за мною - тільки півтора місяці. А тоді доручила свекрусі дитину й пішла вчителювати.

Як онук занадто кричав, баба нажовувала йому беззубим ротом м’якушу із хліба, або вмочувала у молоко кукурудзяного качана, мотала у ганчірку й давала замість соски, це в неї називалось кукла.

Дуже заклопотана, моя мати довго не бачила, чим саме її свекруха підгодовує Сергія, аж якось невчасно надбігла зі школи – а той лежить посеред подвір’я у балії, та ще й із брудною ганчіркою у роті.

- Ой лишенько! Ой ґвалт! Хіба ж не можна купити соски? – озираючись, чи не бачать сусіди, кричала вона. - Ви ж мене осоромите на все село, я вчителька, а моя дитина…

- Як така розумна, то сама пішла б та й купила ту соску, - доречно зауважила свекруха.

- Ви ж самі бачите, я не маю часу, у мене робота.

- У тебе робота, а я своє вже відпрацювала, - натякала на своє небажання бавити онука баба.

- Ви все рівно сидите удома!

- Ти мені не начальник й зарплати не платиш.

- Як вам не соромно, це ж ваш онук, ваша радість.

- Перше, я не просила, аби ти його народжувала. А друге, як по мені, то забирай цю радість і неси до своєї мами в Шарнопіль, нехай ще й та порадіє!

 До Шарнополя було далеко, і мусила мати свекруху перепросити. Але наостанок таки вкусила:

- Я освічена людина, маю диплома, а Ви темна колгоспниця, то якщо чогось не розумієте, краще запитуйте у мене.

 Моя мати була гонорова: родом із маленького села, ще до заміжжя вона вивчилася в Коломийському педагогічному технікумі, потім рік працювала у школі на Західній Україні. Розказувала, що спочатку боялася ходити на роботу, бо вдома, на Черкащині, їй наказали, що ТАМ живуть одні бандерівці і можуть її убити. Але швидко пересвідчилась, що то неправда.

- Уже більше ніколи в житті я не бачила таких добрих і гостинних людей, - часто любила вона повторювати, - у Коломиї мене навіть називали пані вчителька. І діти, і дорослі ходили до церкви у вишиванках, а як минає тебе дитя й вітається, то ще й схиляє голову. Мене всі там поважали, хоч я була ще молодою дівчиною.

У технікумі мати навчилася грати на бандурі, мала гарний голос, і до неї увечері на квартиру сходилися її учні – разом поспівати й повишивати.

-  А вдома вже було не так, - горювала мати, – люди похмурі й недовірливі, неначе інший світ.

 Була б там, на Західній Україні, мати і лишилась, але в своєму селі на неї чекали старенькі батьки.

- Приїхала… А в мене коса довга й товста, як праник, очі великі, сині, товстенькі литочки. Хлопці аж шиї завертали, коли я йшла.

 - То чого ж тебе, таку красиву, аж до двадцяти п’яти років ніхто не брав? - підкушував її батько.

 - Мене, не брав? Та мене любив один професор! Та якби я тільки захотіла! - мати бігла за темно-синім альбомом показувати нам фотографію того самого «професора».

 Батько її не ревнував. Він був спокійний та виважений, коли всередині кипіло – посміхався.

Вперше вони зустрілися посеред поля – молодий батько віз пшеницю, а мати, тоді ще дівчина, йшла із чемоданом на залізничну станцію в Монастирище. Батько зупинився, аби підвезти, а дорогою відразу запитав, чи не вийде вона за нього заміж.

- Ото у нас була любов, - як випадала нагода, любила згадувати мати.

- Яка там любов? – батько завжди підкушував. – Мені прийшла пора женитися, а тобі заміж іти, то яку першу дівку зустрів, оту й узяв.