Розалінда

За мотивами пісні "Розалінда"

Віль біг до того саду із сльозами на очах і пляшкою вина в тремтячих руках. За ним гналася нічна темрява, мало не хапаючи його за п'ятки. Налетів навіжений вітер розвіваючи русе волосся. Здавалося він хотів зідрати Вілеву шкіру. Вітер проривався під юнакову сорочку проводячи крижаними пальцями по його плечах. Деякі ті доторки були гірші за лезо ножа. Через вітер він мусив трохи зупинитися.
  Віль бере пляшку вина і допиває те, що лишилося одним різким ковтком. Коли хлопець зрозумів, що та вже спорожніла, він кидає пляшку і та розбивається об бруківку коло будинку.
  Пройшовши трохи далі Віль зупинився перед дверима в сад.
  Він вагався.
  Серце стискалося.
  Скрутило шлунок.
  (Хочеться блювати).
  (Він блює).
  Болить голова.
  Руки тремтять.
  Він не може дихати.
  Хочеться кричати.
  (Він кричить).
  Кричить допоки може. Кричить допоки не починає хапати ротом повітря.
– Розалінда... – Шепоче він і на очах знову бринять сльози.
  Він ковтає ком, що застряг посеред горла і підходить до дверей, які ведуть у сад.
  Знову хочеться блювати.
  Тихо клацає клямка, Віль відчиняє двері й заходить.
  Сад освітлює лише невеличкий ліхтар, який хтось почепив на дерево, але й той починає слабше світити. В ніс вдарили їдкі пахощі жасмину і ще чогось, чого затуманений розум не міг розібрати.
  У голові запаморочилося ще сильніше, перед юнаком усе почало пливти. Віль прокліпав і озирнувся навколо.
  Він бачить червоні троянди й кидається до них. Хлопець сідає на коліна і неслухняними руками зриває одну троянду й вдихає аромат, який відразу б'є в голову. 
– Троянди! – Кричить юнак. – Такими ж пахла Розалінда! Ні! Це троянди пахнуть Розаліндою! Господи, Вілю, що ти верзеш! – Він дурнувато усміхається. – Розаліндо... – Хлопець схлипує і його плечі здригаються. – Холодними туманами гуляє твоя тінь. Я впевнений, що ти знаєш де я. Знаєш, як болить у мене серце. Але ти не приходиш! Просто тобі начхати! На мене! На мої почуття! На все! Але попри це я кохав тебе, та кому я брешу. Досі кохаю. – Він лягає на спину і починає крутити троянду в руках. Лежати на землі холодно, але приємно. Холод трохи приглушує стараждання.
  Раптом хлопець уколовся шипом тієї троянди. Його рукою потекла цівка крові, яка в темряві здавалася чорною.
  Хлопець злизав її зморщившись від несподіваного металевого присмаку в себе в роті. Рану він трохи зализав, щоб не так кровоточила.
– Розаліндо! О, моя люба Розаліндо! Чим же я так винний перед тобою, що ти навіть на очі мені не хочеш траплятися? Тільки скажи мені. Я ж заради тебе помру і воскресну! Зараз ти певне хочеш, щоб я просто зник з твого життя. Загубився десь у цих трояндах. Навіть не загубився, а помер заколовшись колючками до смерті.
"То заколися і помри" – лунає в голові Розаліндин голос. Віль морщиця і спеціально насаджує великого пальця на шип. Кров бризнула заляпавши рукав сорочки. Він мимоволі сіпнувся з болю, але продовжував вводити колючку глибше.
  Віль завжди старався боротися з муками, яких завдавали йому люди, але він ніколи не подумав, що виявиться тією людиною. 
  Тепер хлопець дер собі шипами вени розриваючи ж цим же нову сорочку, яка майже відразу вкрилася кров'ю.
  Дивно, трояндові колючки ніби ранили, але як же приємно було вганяти їх в плоть.
– О, Вілю, який же ти телепень, – він підскакує і сідає. Ні, не може бути... Чи може?
  Перед ним в трояндах стояла Розалінда. Тільки якась інша. Ні, волосся було таке ж руде, а очі того самого приємного відтінку гіркої кави, але вона була якась, розмита.
  Віль біжить до неї кривлячись з болю від шипів, що подеколи впивалися в ноги.
– Розаліндо! – На його обличчя застигає маска жаху і відрази коли він придивився ближче. Погляд дівчини дивився в нікуди. Від неї аж тхнуло смертю, а всі її рухи здавалися несправжніми. Ніби вона маріонетка в руках лялькаря.

  Так звана Розалінда тягнеть до нього, але той відступає крок назад.
– Ти не Розалінда. Моя Розалінда жива. А ти навіть не людина! – Віль зривається на крик і дівчина хапає його за шию.
– О, Вілю, ти навіть не уявляєш, наскільки я людина. Я можу бачити більше, ніж ти. Я маю кров, – вона зриває троянду і проходить шипом по долоні з якої відразу починає іти кров. – Навіть плакати можу, – з її ока капає сльозина, а сама Розалінда заходиться самовдоволеною посмішкою. – Бачиш, я досі твоя Розалінда! – Хлопець прибирає її руку з шиї.
– Ні! Ти просто шмат плоті! Ти не можеш бути нею! Ти — очі, та не бачиш. Ти — кров, та не жива. Ти — сльози, та не плачеш. Ти — я, лиш не моя. Не бреши мені в очі, кралю. – Він усміхається і хитає головою.
– Ми були б щасливі разом...
– Не були б, – заперечує Віль, шкіриться ще сильніше і раптом розуміє, що тремтить.
  Вона фиркає.
– Ти ж сам не віриш своїм словам.
  Віль починає тремтіти сильніше. Ноги підводять його і косяться. В грудях стає несамовито боляче. Дихати стає важче. Він опускається на коліна постогонуючи.
– Вілю, я можу допомогти, – голос "Розалінди" на якусь секунду навіть стає лагідним.
– Я краще здох... – Він не встигає кашляти, бо починає кашляти. Кров'ю. – Нащо..? – Він знову заходиться кашлем.
– Ти гарненький. Був.
  Після цих слів Віль кричить і падає обличчям в троянди. Шипи роздирають йому шкіру. Він сяк-так прикриває очі рукою, щоб ті лишилися на місці. Троянди хапаються за ноги обплітаючись навколо них. Вони обплітають і руки й шию.
  Він корчився і кричав. Молився. Благав Розалінду припинити це.
– Правий ти тільки в одному. Я таки не жива. – І вона просто розчиняється в повітрі, а Віль і далі кричить і звивається в муках.
  Крик досі розтинав повітря, але юнак уже не пручався.
– Кохання ненавидить смерть! – Кричить він попри кров, що крапала від нього звідусіль. – Я зрозумів це, коли вколовся трояндовими шипами! Тобто тобою. І вмер...
  Віль затихає залишивши свою кров так гарно виблискувати на пелюстках у світлі ліхтаря.