Попіл

* * *

Вони перетнули фінішну. Крізь завісу трагічності. Справедливе покарання. Спектральне кохання. Та муку, що лине під супровід згубної композиції, яку вигнічує скрипка. Безлистий місяць. Залишки хвиль ніжного полум'я дають їм захист. Вони перенесли їх у новий ранок. Мороз спадає. На старому дитячому цвинтарі від талого снігу під ногами багнюка, але Монтей пробирається до дев'яносто другого сектору. Знаходить могилку під гранатовим деревом та бігло відтуляє квіти, щоб оглянути кам'яний нагробок без оздоби. Ні припису, ні таблички.

Монтей сідає на лаву біля сусідньої могили, закурює, дим слідкує за вітром. Заграва полум'я інколи спалахувала над Бербакатом, але ключова година позаду. Минуле перетворилося у попіл. Вчорашній ворог спочив. Про блискавичну перемогу говорити зарано. Ліворуч колись рапсове поле спочиває під білою ковдрою. Пейзаж навіяв чоловікові спогади про ту частину життя, коли у нього ще мак у голові цвів. А тепер здавалося з усім покінчено. Він пробачив матері за затяжну тугу по батькові, відпустив байдужість сестер, викреслив роки самотності поруч з Сарою. Його пороком було те, що колись здавалося важливим – виявилося оманою. Внутрішнє «я» повторювало, що тепер з ним все добре. Він тепер не буде жити так, ніби право на життя – покарання.

Зимний легіт доносить до нього скрипіння взуття. Обертатися на шум немає сенсу, то її хода, натхнена, незламна, шкутильгає від автомобіля, бо вчора у сутінках посковзнулася, тікаючи з ним у майбутнє. Вона не дивна, не вимоглива, не примхлива. Ні. У нього було достатньо часу, щоб усвідомити цінність її довіри. Їй завдавали часто болю, вона знала те, що дозволяли знати, чула те, що дозволяли почути. Замкнути у вакуум її не вийшло. Однак, з часом вона впевнилася, що Монтей її не скривдить. Поруч з Демою він почувався відродженцем. Обпалений подихом, він готовий толочитися з нею по світу, а мотив між ними грав вічність.

Закута у хутрянку брюнетка мовчазно стала біля свіжої могили, німо глядячи на талі сніжинки, що блищали на камені. У грудях її решето. Очі без світла. Вона тримала букетик пролісків, символ надії, який ніби вріс в її крижані пальці. Їй бракувало сміливості покласти квіти.

– Ти як?

Вона героїчно намагалася впоратися з тремтячим голосом. Говорила що відчувала, навіть про розбурхане та складне.

– До цього неможливо підготуватися. Бах! І все! Сталося. Відчуття інакші, коли приїхав сюди після усього пережитого. Але не дивлячись на тверезу правду, я відчуваю легкість. Ніби я пройшла шлях, розплатилася, впала у морок й втратила відчуття часу.

 – Чому у морок?

 – Бо світло скеровує праведних, а ми вплутані у гріхи.

Монтей того не заперечував. Але наразі плоди гріхів його не турбували.

 – Важливо не дати минулому нас переслідувати. Полиш роздуми про те, чому і який сенс. Треба час усвідомити, прийняти, врешті звикнути та навчитися жити наново. Тобі й Клелії.

 – Добре, що вона поїхала звідсіля з Віктором. Вони молоді, почнуть писати життя з абзацу. Лілі заслуговує прожити власну долю, а не нав’язану.

– Сподіваюся спадок від Стефано хоча б трохи полегшить фінасове питання на перших порах.

Монтей відмовився від левової частки спадку покійного Стефано на користь Клелії.

Пауза.

– Кажуть все минає…

– Я знаю, мине. Близькі помирають, але живуть у спогадах. Я без них, Бегонії та Надійки – ніхто. Якщо їх забуду, загублю себе.

Удар серця. Така щербата доля їй випала. Вітер затушив цигарку й Монтей підкурив її знову. Вони говорили всю минулу ніч по дорозі сюди, про те як важливо залишатися сильними після зіткнення з лихом й силу цю добувати й підтримувати.

– Не рви серце, люба. Нам поталанило, врешті-решт, розірвати фатальний ланцюг.

– Хотіла б я знати, де вона зараз? Побачити б її хоча б раз наяву. Коли немає жодних очікувань, так легко насолоджуватися ілюзіям.

– Вона у місці, де немає кордонів і відліку часу.

– Чого це нам коштувало.

– Мабуть, підтвердження того, що щастю в родині не місце, якщо протегувати егоїзм та брехню.
Слова швидко змінюючи одне одного, стовпились у неї в голові. Вона придушувала у собі напад ридання. Голосить у ній тупа образа, бо ж правда виявилася втішною, але запізнілою. Вона погодилася б пройти знову крізь муки та страждання тілесним болем, який не зрівняється з болем душі. 

– Ти знайшла для неї гарний прихисток тут під гранатовим деревом. Зробимо з часом їй гарну табличку. А кожної весни до початку осені гранат буде цвісти, а отже – і вона буде жити.

– Так... – погоджується та плач по-зрадницькому зривається зі шлюзів.
Деметра гойдається і тужить. Малинові губи трусяться. Мороз на віях миттєво перетворює сльози на кристалики льоду. Розчулений Монтей підходить до неї, бере тихцем під лікоть, й заглядає їй у лице, як морозним ранком сонце у віконце. Він ні разу не відвів очей. Шепоче їй лагідно, стираючи сльози:

– Хочеш залишимо його разом? Букет...
Він запрошує її поглядом підійти до надгробка. Вона киває головою, погоджується та перестає тужити. Всетворча любов. Монтей кладе свою долоню поверх її руки в якій вона міцно затиснула квіти. Вони одночасно схиляються й залишають проліски ніби у руках Надійки.

– Тепер все позаду, люба. Вона у безпеці.

– А знаєш, що саме ось так все закінчиться, я вже знала. Стефано дещо мені подарував перед смертю.

Дема зняла з шиї ланцюжок з лорнетом, який колись належав Стефано, і показала його Монтею. Він придивився й усміхнувся.

– Чарівне люстерко! Таке як у підвісці Рози й на картині у будиночку. Заглянувши у нього я побачив тебе.

– А я тебе, – нарешті її вуста тепло розтягнулися. – Дякую, що у моїй темряві з'явився ти, Тео, і вивів мене до світла.

Обійняті смутком у цвинтарному мотиві під супроводження вітру, який пах гаром, вони почули щемливу мелодію скрипки. Гра заколисувала їх вірою у те, що, навіть, якщо ти стикнувся з мінливим світом, і геть усе котиться шкереберть, то, перш за все, залишайся у нім людиною й до тебе повернеться усе, чим ти пожертвував.