9.1. Спомини справжньої Деметри

Ствердження про те, що мистецтво, релігія та пропаганда мають спільні джерела цілком очевидне. Найважливіше – переконатися, що ти сам не є жертвою пропаганди. Достатньо не сприймати почуте буквально, аналізувати й уважно дивитися навкруги. Я до цього прийшла не за одним заходом. Поясню: коли з пуп'янка найрідніша, здавалося б, людина вселяє, що з тобою щось не так, ти дійсно починаєш сприймати себе не таким.

Всяке насилля – сором.

Губить особистість тупість й беззаперечна довіра, а не зненацька смерть. Смерть взагалі не буває раптовою. Вона приходить вчасно, жахливо звучить, навіть якщо здається, що це не так. Вона емансипує від мирських пут. Життя з Абелем навчило мене обачності й грати роль жертви, щоб вціліти та одного дня звільнитися. Хвиля впевненості, що я рухаюся у вірному напрямку, зняла з мене кайдани пересудів.

Влада образу Буре́ була з Абелем від народження. Дід вчив його з малих літ майстерно продавав брехню й маніпулювати людьми заради панування. Абель навчився вплітали наратив у пропаганду, і те виглядало правдиво. Промова та контроль почуттів – його основні важелі. Він лив воду і казав, що то паливо – і люди у те вірили, підставляючи цистерни; він уміло переконував, дурив мізки та люди летіли за ним, як бджоли на мед. У його пропаганді було щось, що виводило вас із рівноваги. Ви можете озирнутися назад і подумати, як я міг у те вірити?! Насправді ж, ваша активна частина «я», рішуче не хотіла знати те, що насправді знає.

Непослідовні вчинки, повна відсутність провини, сорому, совісті, співпереживання та найголовніше – страху. Відсутність страху – найяскравіша ознака саме психопата, тому що в стресовій ситуації в Абеля навіть пульс не частішав. Брехав дуже холоднокровно. Мстився завжди. Помста – лейтмотив його життя, якщо дії не за його сценарієм пішли. Мало спав. Нікого не любив і не поважав, лише силу та гроші. У суперечках доходив до абсурду, доки не вимотає опонента. Не отримував задоволення від простих речей. Мінливий. Не мав моральних принципів та норм.  Емоційно був прив'язаний лише до Бегонії. Здатний на будь-яку підлість.  Дітей та тварин не любив. Але міг вдавати протилежне.

Абель хотів бути всюдисущим. Головна його ідея – контроль над містом, щоб посягати на більше. Одну руку він таки устиг простягнути до крісла теперішніх політичних партій, влада яких зазнала поразки через постійні бунти. Переписування законів створили в очах суспільства владу кровожерливою. Тому й сталася революція, яку пізніше сучасники назвуть «бербекатською», тому що переворот спалахнув саме з міста Бербекат й за ним підтягнулися інші міста країни.

Хто сіє зло, той збирає бурю. Чого доброго я могла навчитися від зла, яке сіяло і множило Зло? Маєток Буре́ був воротами до пекла і я була свідком того, як звідтіля виходять перевертні й ширяться містом, країною. Як захистити себе від марення, демагогії, пустих надій? Я не винайшла нічого кращого, як грати зі злом по його ж правилах, аби вибити Абеля із рівноваги та обернути його владу проти нього. Він досить швидко повірив, що я втрачаю свою особистість. Адже моя мати Бігонія мала незначні психічні розлади. До слова, вона не померла, точніше сказати, померла не з власної долі – її вбили. Любити, щоб вбити. Я знаю, це зробив Абель після її спроби від нього втекти зі мною.

Отже, Маклін теж повірив, що я не я. Оточення, прислуга, знайомі. Клелія боялася Абеля. Він робив акцент, що я стаю сама не своя, якщо вона не буде мене слухатися, тому дівчинка мене уникала. Хоча я сама не хотіла з нею зближуватися. У мою гру повірили усі, крім Стефано! А згодом і Монтей. Вони єдині знали, у що і з чим я граю, але жодного разу не видали мене.

Я завжди любила світанок, а оточення виганяло мене у колючі сутінки. Тому що знати мене справжню не хотіли від народження. Бо ж зручно. Спочатку батько ліпив з мене подобу Бегонії, щоб входити у стан безтурботного спокою, дивлячись на її лик вдень й вночі. Не вийшло. Я ж була занадто Деметра, щоб слідувати його примхам. Він віддав мене Макліну тільки тому, щоб віддалити, аби не бачити в мені щоденно рис та вчинки матері, які його дратували, та через які він її позбувся. Абель підкоряв мене своїй волі, щоб я не кинула його, як колись Бегонія. 

До сутінків я пристосувалася. Там виявилося зовсім не страшно й не мерзотно. Я розмалювала їх більш райдужними фарбами. У сутінках я пізнала справжню картину світу. Люди, частіше найрідніші, вбивають людей своїми переконаннями та вчинками. Прикидаються благочестивими, люблячими, хвилювання випинають, як символ добра. У очі кажуть, що це заради твого ж щастя. Але тільки ти повертаєшся спиною – встромляють шаблю і ведуть її по самі гланди.

Реальність була ж такою, що благими намірами мені вимостили шлях до пекла. Спочатку батькові моє прагнення до самостійності, незалежності, власна думка здалися химерними, тоді нервовим недугом, – буцімто, у Бегонії все з того й починалося, – і він з легкістю запроторив мене до Прадеус-холла, крутої психлікарні у передмісті. Шпигували мене пігулками, як різдвяне порося яблуками. Вони пригнічували свідомість. Я не відчувала нічого. Абсолютно! Проводили цілющі сеанси, вводити у гіпноз. Я швидко втямила, що доказувати, що ти не хвора – не прокотить. Тоді я стала поводитися інакше, виконувала накази, але потай робила по-своєму. Керівниця Прадеус-холла, у сумісництві, лікарка що мене спостерігала, врешті, здалася моїй покірності. Вона визнала, що я цілком здорова. Батько, звичайно, не повірив й відправив мене на лоботомію до іншого гуру.

До експерименту над моїм мозком у мене не виникало думок та бажання комусь зашкодити. Все що я хотіла – малювати й незалежності від батька. Абель випихав мене у люди, адже хотів бачити своєю наступницею. А я у тих людях бачила лише тіні. Хтиві. Самозакохані. Окуті холодом й без жалістю. На першій та останній у моєї практиці батьковій вечірці ми й познайомилися з Макліном. Ще тоді Маклін здався мені мрійником, і не тому, що іменував себе письменником. Він змахував на чокнутого більше, ніж видавав мене за чокнуту Абель. У ту мить я не уявляла, що Маклін закохається у мене до абсурду та почне душити своєю фантазією про наші стосунки. Я вийшла за нього, щоб покинути батькову клітку. Дурний вчинок! Вилетіла з клітки й потрапила на сторінки незакінченого роману–обману. Роль вершителя долі перейшла у руки Макліна. Тільки вдумайтеся, цей бовдур уявив, якою я повинна бути дружиною, те прописав у своєму сценарії, а тоді й ще побудував на цьому роман–оман, що приніс йому славу. Вже з цим я миритися не стала.