8.1. Аксіома Абеля

З народження батько торочив мені та старшим братам, що ми маємо обов'язок – тримати лице династії Буре́ перед суспільством. Наш давній рід пройшов через браму перешкод й вийшов неушкоджений, щоб чинити вагомий вплив у світі. Дід, батько, дядьки не цуралися ніяких способів заради поставленої мети. Я теж хапався за усе, щоб утримувати пальму першості. З усіх братів нас залишилося двоє, але мій старший брат Стефано, праведник, геть не схожий за натурою на Буре́, зволів жити сам по собі, він був зовсім байдужим до нашої спадщини! Характер – це доля. Тому я заприсягнувся на могилі покійного батька, що не підвиду нашого роду, й зроблю усе, аби Буре́ залишалися одними з найвпливовіших династій. 

Безсуперечний обов'язок кожного Буре́ – наслідувати справу пращурів та продовжити рід. Справи родини йшли вгору, бо ще дід казав, що суспільство цінує тільки власне життя. Я підхопив цю ідею й втілив у реальність. Вклав купу грошей, найняв кращих учених, лікарів–новаторів, які проводити свої досліди, заради майбутніх зцілень людства. І мені було байдуже, що про це гарчали вороги. Я – Буре́, моя доля рухається моїми венами. Я проникав у розум масових товариств, як він мене вчив, заглиблювався, пускав коріння та міцно ним вп'явся, й тоді підкоряв напором та панував над ними. Я вдало керував, аж допоки не зіткнувся з підхожим співзвуччям, яке було моїм невиразним відлунням. Однак я про те не здогадувався роками, аж поки воно не ударило форте!

Щодо спадкоємців... Що я міг заради єдиної доньки, яка до того ж мала ознаки психічного розладу? Взяти на себе обов’язок за її життя, бо я її створив. Я був для неї батьком настільки мені дозволила обітниця. Я робив усе, мабуть, через те, що вона зростала без матері. Я усвідомлював тягар відповідальності за те, що дівчинка взяла цей недуг від матері Бегонії. Вона зробила мене уразливим!

Бегонія… Нещасна! Я тільки хотів, щоб вона не ламала нашої родини, і всього! А що зробила натомість? Втекла. Я не міг на те заплющити очі. Вона знищила нашу сім'ю.

Хіба я б кинув її у халепі, єдину мою спадкоємицю? Тому коли в її житті з'явився Маклін, а тоді вони побралися, я відчув полегшення, що вона йому припала до душі. Згодом вона повідомила, що чекає на дитину й була на сьомому небі від щастя. То була її перша вагітність. Ми гадали, що поява дитини добре на неї вплине. Але сталося не як гадалося. Пологи виявилися складними. Вона народжувала передчасно та дитя з'явилося на світ мертве. Я був з нею, на наступний день після усього, перевіз її додому, вона як раз прийшла до тями. Макліна до неї не пустив. Та й він сам був надто шокований звісткою, щоб підтримати дружину.

Пам’ятаю, я без стуку увійшов до кімнати, тихо прикриваючи двері за собою. Деметра вдала, що спить, а сама відкривши очі спостерігала за моїми рухами. У мене в руках була срібна таця зі сніданком, а на ній усе, чим любила ласувати вона зранку: горнятко щойно звареної кави, тістечка з джемом, різноманітні фрукти й, звичайно, мармелад. Я залишив смаколики на дубовій розсувній стільниці. Деметра швидко заплющила очі, щойно я повернувся до неї, й зосереджено дивився на її нерухоме тіло. Напруження застрягло у стінах. Я думав, через що вона пройшла і який результат. Я відчував, що вона насправді здогадується, що трапилося, але вдає, ніби спить, щоб не чути правди. Моя бідолашна пташка! Я б випив її смуток, аби він її не труїв та не затьмарював. Безмовні страждання змусили мене вийти, але не піти. Я стояв за дверима й підглядав. Деякий час лежала нерухомо, а як почувся скрип дощок у коридорі, вона стрімко сіла. До сніданку не торкнулася. Втупилася скляними очима у дим з горнятка. Хвилина, дві… Сльози почали омивати її лице, вона ними давилася.

Я не зміг залишитися осторонь, повернувся до кімнати, узяв стілець та сів біля ліжка. Деметра не дивилася на мене, лише нервово ковтнула клубок у горлі.

– Мила, я тут… Щоб не трапилося, пам’ятаєш, татко завжди поруч.

Вона неохоче на мене зиркнула.

– Волію б залишитися сама.

Я намагався бути обережним у словах.

– Зараз для тебе самотність не на користь. Нам треба поговорити.

– Я не хочу розмовляти.

– Ти зовсім нічого не з’їла. Ну добре, тоді просто мене послухай. – Поклав долоню на її руку. – Між нами не повинно бути неоднозначностей.

– Я… не хочу… нічого чути…

Вона міцно стисла пальцями мою руку.

– Боляче, але ти маєш знати, – м’яко наполягав.

– Ні, ні ... – Деметра спробувала встати, я не відпускав її руки.

– Сталася разюча прикрість...

– Замовчи! – відвернула голову до мольберта й замружила очі.

Картину, яку писала до пологів, вона не встигла закінчити. На ній була зображена гігантська квітка гранату, а замість зародкового мішка рослини був ледь накиданий етюд з рисами маляти. 

– Не моя любов та не Макліна принесла біду. Якби я володів часом або міг повертати до життя…

Деметра безпорадно чинила опір, намагаючись не слухати мене, затикала вуха.

– Досить слів! Припини! – закричала та вирвалася. – Думаєш, я не знаю? Знаю, знаю! Я відчула це, як тільки її народила! Ти не бачиш, що це мене ранить?!

Звичайно я бачив, і те відбирало мову.

– Доню, стій…

– Більше ні слова! – погрозливо зашипіла. На її чолі виступив піт. Вона штовхнула мене, схопилася й вибігла, наче обварена.

Спускаючись гвинтовими сходами на перший поверх, вона спіткнулася об килимок, який задерся від бігу, і полетіла сторчголов донизу. На щастя килим пом'якшив її падіння, але забите коліно не дало їй можливості втікати. Вона доповзла до каміна й сховалася за ним, прихопивши залізну кочергу для самооборони. Все сталося так швидко, що я не встиг зрозуміти, яким чином громіздкий килим опинився на початку сходів. Я не мав наміру грати з нею у хованки. До того ж це було ні до чого. Я скоро її знайшов, став навпроти, але не підходив. Тендітними пальчиками вона стискала закопчену кочергу. Вона з відвагою готова була кинутися на мене, аби я знову не почав говорити.