7.1. Спогади Монтея

Мені є що розказати... Та, мабуть, ключові моменти розкрию не я, а головні герої цієї драми. Проте, кого я дурю? Згодом я втямив, що трагедія родини Буре́ залишила і на мені відбиток. Я лише розказую історію під своїм кутом зору та висновки до яких прийшов, крізь борсання в бурхливій течії із подій.

Я був геть не схожий на себе зрілого теперішнього. Я амбіційно марив новим досвідом, він дарував гострі відчуття свободи. У погоні за ними, я був готовий вийти із зони комфорту. Та моя одержимість повернула мій флюгер у бік династії Буре́. Фатальне знайомство довжиною у життя. Працюючи на Стефано, я був переконаний, що досяг апогею. Де-факто, я знайшов себе тільки зараз! Так сталося, що крім Стефано, його брат Абель став моїм тимчасовим босом, але якщо перший бос був гідною людиною, то другий – лише подоба, яка ще й виявилася корисливою паскудою. Я перейшов до нього не розуміючи до кінця мету. Колишній бос діяв за планом, не хотів відразу усе розповідати, щоб я, потрапивши до маєтку Абеля, поводив себе природно. Ставка розігралася вдало. Абель та зграя не бачили у мені загрози. Я б й сам зайвих рухів не робив, якби Клелія не почала мені подавати сигнали.

Ясноока Клелія – заручниця обставин, але не єдина. Її минуле дечим схоже на історію її давньоримської тезки, яку віддали царю Ларсу Порсену, а вона змогла надурити варту й втекти. Доля нашої Клелії внесла корективи, вона, навпаки, прагла втекти з родинного гнізда. У обох випадках, Клелії втікали туди, де відчували себе вільними й незалежними.

Зустрівши її уперше на цвинтарі, коли я ще не здогадувався, що вона небіжчиця й що її могилу стережу, у сутінках мені запам'ятався її костюм та випадкова, на перший погляд, згадка про батька письменника. Зустрівши її вдруге, я спромігся помітити її смарагдові очі та нашу другу дивну зустріч. А на третю зустріч на цвинтарі, я вже не дивувався «випадковості», бо прийняв її за марево, але розгледів у її погляді багаторічний невимовний смуток.

Усі три зустрічі від її тихої усмішки віяло затишком, мені від того пригадався родинний дім в дитинстві, коли я мав багато мрій, і думав, що майбутнє буде яскравим. Після батькової смерті атмосфера у домі стала геть похмура. Відтак мати носила сповнений труднощів вираз обличчя. Сестри стали чужі. Ми всі один одному стали нерідні. Саме тоді я осягнув, що батько був тією ниткою, яка пов'язувала усіх нас родинними путами. Батька не стало, й нитка порвалася... назавжди. Без можливості зав'язати її на вузлик, бо він би ставав між нами каменем спотикання.

Одначе, я не хочу говорити про те, яким я був за часів юнацтва. Радше, якщо я розкажу про себе з моменту, як зустрів «небіжчицю» та познайомився з іншими Буре́.

Я ховався під покровом туману й планував у ньому залишитися після розлучення. Я не волів сміятися, удававши, що у мене все добре. Реальне щастя не носить масок та не ховається у фальші. Я повертався додому, йшов у гараж, а довкола тільки радіо хамаркало. Тоді ще жонатий, я гадав, що це: самотність чи свобода? Диктор по радіо говорив, що паскудна реальність. Трагедія родини Буре́, як не дивно, навчила вірити у потойбічне для мене почуття – невимушеної любові.

Отож, любов… Вкрай несхожа ні на що з того, що люди про неї розказують, вигадують, оспівують, з чимось порівнюють. Ні на щастя неподібна, ні на смуток. Щось посереднє, до якого я не маю слушного визначення. До чого я не звикав, але раптово отримавши – прийняв як годиться. У кожного своя мірка. Моя ж про те, що вона трапляється з людьми дуже–дуже винятково, ми звикли використовувати градації слова «любов» у тому плані, як її сприймає більшість людей. Регулярно її плутаємо з потягом, пристрастю, бажанням володіти, або чимось іншим для самовтішання та підтримання легенди про існування любові.

Я зроду не був схильним до сердечних переживань та романтичних фантазій. Спочатку я просто зустрічався з нею поглядом. І те траплялося не день, не два… тижнями. Я розгледів у її очах за тугою тепле єднання, яке вона забороняла собі, й вважала не доступним. Тижні поглядів обпікання та мовчання. Пізніше між нами відбулася бесіда, до того ж по справі, з ким не буває? Але з кожним днем я глибше пірнав у її неуникну трагічність, й той стан заганяв мене в отупіння. Так-так, мене, дебелого та не пробивного чолов'ягу, якого важко по-справжньому здивувати. Чомусь саме з нею у мене утворився цей досить специфічний тонкий зв'язок без сигналів, натяків та флірту? Я відчував, що вона не та за кого себе видає.

За роки роботи я добре навчився слухати своє тіло. Так, не лише розум, а саме тіло. Якщо вас трясе перед зустріччю з кимось, холодіє всередині або тремтять коліна, це дуже погана ознака. Ні, це не від кохання, не від емоцій вас ковбасить. А від попередження вашого дорогоцінного організму. Ти у небезпеці й він попереджає тебе про це. Вона не викликала у моєму тілі дискомфорту від самого початку. Я почував себе спокійно, немов знав її все життя, і вона зійшла до мене з полотна, демонструючи відображення мене самого.

Я не обтяжую себе календарями, щоб вициганити потрібне число для зізнання собі, що не залишу цієї справи не тому, що то була остання воля Стефано; не тому, що я – людина слова; не тому, що мене чекає винагорода. Три рази – ні! Для мене існувала виключно одна причина – допомогти усім нужденним, хоча б у той час, яким я володів. На більше я не розраховував... принаймні не зараз, коли мене до неї тягне, але то не доречно. Виявляється тяжко здаватися чужим, а насправді придушувати у собі нескінчений потік різнобарвних емоцій до жінки, яка моє серце під своє поклала, не здогадуючись.

Я б теж був обережний, якби пройшов через те саме, що й вона. Довгий час вона жила в оточені, де прикривалися легендою «я ж для тебе стараюся, хочу якнайкраще». Як правило, правди у цьому небагато. Зазвичай таким чином ведуть себе охочі самоствердитися за рахунок інших, показати, що вони ж ого-го! Довіритися мені вона не поспішала, але її довіра того варта. Я не ображався на питання, які залишалися без відповіді. Все що утворилося між нами – залишиться таємницею. Вона не позбулася свого кокона, тому що ізолювання придає їй впевненості. Вона досягла майстерності в грі з тінями, в самотності у натовпі, звикла бути не більш ніж спостерігачем, але це не завжди означає, що вона не діє. Одна з причин, чому вона може ненавидіти самотність, полягає в тому, що вона не любить думати про свої почуття. А в них намішано безліч усього. Можливо й про мене?