Глава 7. Шоколадні історії

Вперше Монтей став свідком того, як людина втрачає свідомість від звичайного шоколаду. Або ж то реакція зовсім не на нього, а дівчину втім накрила хвиля панічної атаки. У всякому разі, він привів її до тями. Перепитав чи щось потрібно, серце ще млосно калатало, єдине чого Клелія благала – прибрати клятий шоколад від неї подалі, навіть щоб ним не тхнуло.

– Та я з легкістю його проковтну з язиком. Смакота.

– На здоров'я!

Остаточно вона прийшла в себе у заміському будиночку, де бозна-коли Монтей мешкав з колишньою дружиною у річницю подружжя. Стару халупу, спадок Монтея від діда, вони так і не продали через проблеми з грошима на переоформлення землі. А натепер Монтей взагалі передумав його продавати. Йому до смаку, що тут панує нескінченна пора смутку та безмовних мрій про спокій. Він завів Клелію під руку до вітальні, увімкнув настінну бра та посадив дівчину на канапу.

– Нарешті стала у пригоді хатка. Звичайно тут пилюки на два пальці, але для однієї ночі, думаю, не страшно, так? У тебе ж немає алергії на пил?
Монтей зиркнув на Клелію, і судячи з відсутності емоцій на блідому лиці, їй все одно де приходити до тями.

– Піде, – пошепки погодилася ховаючи очі та тремтячі руки під пахва.

– Якщо тобі немає де залишитися, то я наведу тут чистоту.

Відсторонення у її очах підказувала йому, що час забиратися. Монтей поїхав на чергування. Зміну ніхто не скасовував. По дорозі він заїхав до книгарні та купив «Провалля омаж», щоб ознайомитися з думками та світоглядом Макліна. Злива наздогнала його у дорозі. Дивно, бо опади на сьогодні у Барбекаті не передбачалися за прогнозом.

На трасі слизько та туманно. Він їхав повільно і міркував про те, що втрапив у виняткову історію. Безперервний потік думок нагадував йому натовп, які йдуть на зустріч. Немає сенсу зупинятися і говорити з ними. Пусте заняття, яке забирає час та сили. Нісенітницею виглядало й те, що він їде пильнувати могилу покійниці, яка перебуває цієї миті у його заміському будинку. «Мертва» Клелія виявилася живою, а не плодом його фантазії, як то, одного разу, трапилося з ним після смерті батька. Зрідка він удавав, що батько поруч, вони подумки спілкуються, від того Тео ставало легше. У той час з ним стрясалися різні курйози, основу й поведінку яких його мати відмовлялася сприймати й розуміти.

У підлітковому віці з Монтеєм трапився незабутній випадок. Він підпалив старий загін, який покійний батько використовував для збереження сіна та робочого інвентарю. Пояснив те шкільному психологу наступним. Якось за сумісними посиденьками на патіо, поряд з багаттям, батько розповідав Монтею, що у міфології, релігії вогонь – багатоликий символ. Вічне світло, Божа присутність, освячення, межа й точка неповернення: лише спаливши старе і розчистивши простір, людина здатна впустити нове. Вогню підвладно як спричинити розруху, так і очищати. Недарма церковна свічка відпускає гріхи та вивільняє розум від поганих думок.

Коли батька не стало, Монтей був у глибокому розпачі, і не знав як полегшити біль у серці що не згасав. Він тижнями ходив до старого загону, у якому вони проводили час за роботою, вилазив на скирту та довго на ній лежав. Тут усе нагадувало батька. Знаряддя праці, роба, старі автомобільні шини. Здавалося, що навіть солома увібрала у себе запах його елітних цигарок, які він курив винятково, бо то презент від приятеля. Монтея тягнуло до загону раз за разом, був би толок від тих відвідин; він розумів, що батька не оживити, але того не хотів прийняти. Серце як втратило нормальний ритм, так і терпло.

Останньою краплею стало те, що мати віддала батьків шкіряний дипломат його колезі. Монтей так на неї за це розсердився, що втік з дому, й пішов ночувати до загону. Він не плакав, просто безмовно страждав, глядячи як неподалік через паркан у сусідньому дворі горіло багаття. У ту мить хлопець згадав розповідь про вогонь, що очищає. Далі Монтей ледве пам'ятає себе, як усе провернув, як його відтягли від пожежі сусід. Він щось говорив йому, а мати безупинно кричала і плакала. Пожежна машина. Довгі рукави шланга. Штучний дощ. Але було пізно, все згоріло вщент.

Зате в очах Монтея назавжди застигла картинки зі спалахами та заграва у подобі саламандри, духу вогню, що здіймалася у зоряне небо від полум'я даху. Він підпалив загін, бо хотів очиститися від туги та болю. Хотів переродитися й у нього вийшло. Муки почали стихати. Ставши повнолітнім Монтей витатуював на ключиці багряну саламандру, як символ преображення та стійкості. Відтоді до вогню у нього особливе відношення.

* * *

Після нічного читання «Провалля омаж» й роздумів чоловік заснув під ранок. Деякі цитати Монтей для себе виділив. Історія залишила по собі неприємний осад. Йому було лячно, бо певні моменти красномовно підкреслювали хвору зацикленість автора на Деметрі. «Вночі я прислухаюся до її дихання. Трапляється вона затримує повітря довше трьох секунд і це мене напружує» або «Буває так, що я відчуваю, ніби в мені порожнеча, брак чогось. А потім я знаходжу поглядом Лорейс і все приходить до ладу. Я знову наповнююсь». Відчувалося, що ситуація не вигадана, схоже на те, що Маклін обігрував реальність у тексті.

На світанку Монтей повернувся до Клелії бадьорий. Натомість Клелія виглядала так буцім й не стуляла очей, і сиділа на канапі у тій самій закоцюрбленій позі, в якій була коли Монтей її залишив. Запитальний погляд Клелії натякав йому, що вона не очікувала його скорого повернення.

– Салют! Схоже ти йдеш на рекорд за кількістю проведених безсонних ночей.

– Ми ж не домовлялися, що ти приїдеш за мною. Після чергування хіба відпочити не хочеться?

– Привітай мене, я нарешті виспався біля твоєї могили.

– Біля могили Лілі! Круто, а я от давно погано сплю, тож для мене це вже звичний стан.