5.1. Про Клелію

Десять років тому Клелія була ще дитиною. На згадку про минуле, вона залишила собі фрагментовані спогади про життя у той час для того, щоб осягнути, чому вона стала тою, ким стала.

Її ранки усе частіше були сірими навіть у ясну погоду за вікном. Веселкою між ними проглядалася музика та відвідини дядька Стефано. Вони розбавляли позбавлену виразності буденність. Десятирічна Клелія – дитина з розколотою душею завбільшки з лощину, у якій замість квіту бузку посіяли в ґрунт бур'ян. І поливали, поливали, поливали роками зі шланга помиями байдужості, егоїзму та божевілля. Натомість крізь бур'ян, сприяло тому суспільство дядька Стефано, у ній проклюнулася жага до волі. Вона вчилася свободи у поневоленні на прикладі батька письменника. Деметра поглинула його своєю неприхильністю, що нещасному аж прийшлося створити собі новий світ любові з нею, який він закарбовував у майбутньому романі над яким хронічно працював п'ять років.

Клелія пам'ятає себе у стані, коли її повсякдення було просякнуто наполегливими запитаннями на які вона була не в змозі самостійно віднайти остаточно правильної відповіді. Що таке погано, а що добре Клелія відчувала та відрізняла інтуїтивно, але завжди влучно. Дорослий світ здавався їй скаженим та суперечливим, він тягнув її за шкірки до розрухи. Бачивши у що перетворилися її матір та батько, вона пручалася ще відчайдушніше, тому що не бажала потрапити докупи уяремлених. Чому люди, яким байдужа її думка, що у неї болить, раптом важливо підкорити її своїй владі? Дід Абель вважав, що за усі блага, що він дає, вони, члени його родини, повинні не розгинати перед ним спини. Деметра завжди грала роль, що заглядає йому у рота. Макліну було не до того: він жив у своєму «вигаданому світі» та шалено кохав дружину. А Клелія, маленька, але кмітлива, збирала приховано компромат, щоб одного дня потопити корабель під гаслом: «Незалежність від Буре́».

Єдиний, здавалося, хто її жалів у цій родині, старший брат її діда, дядько Стефано. Справлялося враження, що він дивився на неї так, ніби знав, що коїться, але витягти племінницю звідтіля було найскладнішою, не вирішуваною ситуацією. Втім ніколи Стефано від неї не відвертався.

Клелія чула, що таке поневолення не з казок. Вона зустрічала реальних людей, а не персонажів, у маєтку власного діда, згодом їй насаджували, що усе, свідком чого вона стала у маєтку, плід її уяви. «У тебе, Лі, певно багата фантазія від батька!» З головою у їхній родині, так казали, не товаришувала Деметра, але не вона. Клелія знала, що то було насправді. Коли Маклін з Деметрою почали жити окремо, матір забрала її до химерного будинку Абеля, здавалося назавжди. Вона зненавидить той маєток, як і діда, на все життя. Спочатку боялася й приховувала відчуття від побаченого через страх, але пізніше, коли уже несила було носити той тягар на тендітних дитячих плечах, Клелія потроху почала розповідати дядьку Стефано про таємниці й жахи дідового маєтку.

Вперше смерть Клелія пізнала у лице саме там. Листопад заманив її до оранжереї строкатими хризантемами. Вона захоплено йшла поміж рядами, любувалася красою квітів, торкаючись кожного суцвіття. Зненацька почула слабкий стогін за металевою бочкою з водою та заглянула туди. Там лежав конавши підліток, спотворене від биття лице якого виглядало з пухкої землі, шепотів їй передсмертний заклик, щоб вона тікала рятуючись від пекла. Клелія сторопіла від несподіваного видовища. Голос хлопчини стих. Після того вона мовчки вийшла з оранжереї й німувала ще зо два місяці. Звучання скрипки стало її голосом. На деякий час Маклін забрав її жити до себе. А тоді її віддали до школи–інтернату. Там Клелія і жила більшість часу.

Згодом враження від побаченого уляглося, але не забулося. Вона збагнула, що переживати погані дні не значить бути слабкою й спрямовувала відчуття жаху у творчість. Писала та грала власні моторошні композиції, які, на подив, надихали Макліна й спонукали продовжувати роботу над романом.

– Не піддавайся на провокації, донечка, інакше пекла не оминути. Живи заради себе. Чуєш? Займайся тим, що пробуджує у тобі бажання жити. Завжди думай про себе в першу чергу!

Поради батька здавалися їй десятирічній дивними. Аж згодом вона зрозуміє, що він те радив з власного досвіду: йому не вистачило духу відрізати себе від Деметри. Він був нею одержимий. Дивлячись на те, як батько морально розпадається через нерозділене кохання, любовна тема для Клелії стала табу. Вона знайшла себе у музиці й присвячувала їй вільний час та увесь спектр почуттів.

На п’ятнадцятиріччя Стефано подарував їй особливу скрипку. У чому полягала її винятковість, Клелія дізналася з часом. А поки вона грала найкращу музику свого життя і дядько робив усе, аби племінниця не поховала свій дар під товстою ковдрою байдужості до її таланту матері.

У кабінеті дядька завжди грала мелодія скрипки підтримуючи безтурботну атмосферу давно минулого життя. Над каміном висів велетенський сімейний фотопортрет зі Стефано та його рудоволосою дружиною Розою, осяяний погляд якої був дійсно блискучий, адже у її очі Стефано вмонтував шматочки дзеркала. Жінка виглядала майбутнє, яке перестало для неї існувати через півтора року після знятої світлини. Доля буває безпощадною.

– Грай, ніби линеш... – чергова порада від Стефано.

– Як пташка?

– Мабуть, – усміхався її уяві. – Так казала твоя тітка Роза. Її музика линула за вітром й розносилася по домівках, по нескінченних преріях, облітала світом та завжди поверталася.

– Куди, дядьку?

– До мене... – поклав руку собі на груди, – у серце!

– Вона й досі там?

– Так, починає лунати кожного разу, як я згадую про Розу. Моя люба Роза. – Згадка про померлу дружину повсякчас його розчулювала.

– Можна послухати?

– На жаль, люба, її чую тільки я. Але ходи сюди, – підізвав її зайняти місце у кріслі, – я увімкну тобі на магнітофоні записи її гри, щоб ти розчула те, що чую я.

– Ура! – вона радісно заплескала у долоні. Її промовистий погляд випромінював чисте щастя.