Глава 4. Небіжчиця та пригоди

Незадовго до смерті Стефано

Шумить трамвай. Поринаючи в темряву на схилі дня, Клелія забувається на мить. Гуркіт коліс підганяє її думки. Вона милується у вікно передвечірнім сутінком. Він дарує відчуття абсолютності, чого їй не вистачає в задушливій повсякденності. У дитинстві їй батько розповідав, що поняття безумовності, першооснови світу, з'явилося завдяки філософам, потім тему підхопили письменники, оскільки багато хто з них поділяв свободу від обмеження, зокрема, і свободу думки.

Почуте вразило юну Клелію, і вона прийняла беззастережне рішення – будь-якими способами вирватися з лап системи, не обмежуватися рамками соціуму. Вона уявляла, як насамперед, позбудеться деспотичної моралі; як прокинеться вранці й втілюватиме в життя щось своє, навчиться тому, що їй подобається. Де їй начхати на чуже «то не для тебе», де її не схилятимуть до аморальності. Однак батько застерігав, що ця витівка суперечлива.

– Лялечка, часом найсильніші програють битву. Щоб повстати проти системи, потрібна сміливість і тверда впевненість для чого ти це робиш. Те, що заборонено, завжди здається смачнішим.

– У тебе вийшло, тату.

– Так, і після того я зробив висновки, тому даю тобі пораду, доки не пізно. Я не сумніваюся у твоїй сміливості та рішучості. Прошу, люба, добре обміркуй і прислухайся до відчуттів, попутно ставлячи собі запитання – ти хочеш цього по-справжньому, стане прийняте рішення тобі опорою, і що у підсумку залишиться у майбутньому?

– Невже ти шкодуєш про свій вибір?

– Ні, тому що до того, як зробити крок уперед я знав чим для мене це обернеться. Ти також маєш знати до того, як ступиш на стежку.

Єдиний роман Фріулі Макліна його прославив і звів у могилу. Чи справді він знав свою долю? Що після тріумфу в нього не буде майбутнього? Він зарядив стрічку, чистий аркуш та сів за друкарську машинку з усвідомленням, що приречений. Тому так спокійно прийняв розплату за карколомну славу? Лише у фіналі історії ми дізнаємося істину.

Ставши дорослою Клелія утвердилася в батьківських поглядах і думці, що все має свій кінець, а завершеності місце в навчальній літературі та прозі, але вона не відхрестилася від мети – мати власну незалежність. Реальна реальність дуже часто залишає еліпсис, навіть після смерті людини. Вона мимоволі змушує маси грати за своїми законами. Невгамовна Клелія з ранніх років доводила собі та іншим, що теоріям давно час зійти з книжкових сторінок. Життя – це дзеркало, і воно даватиме тобі те, на що ти налаштований. Не хочеш підкорятися іншим, будь вовком в овечій шкурі, бо тебе з'їдять. Клелію вдавання не лякало, навпаки розбуркало творчу фантазію. Вона з азартом взялася за роль фарисея, переслідуючи майбутні особисті інтереси.

Покинувши вагон, блондинка зійшла на станції «Троща», забрала на паркуванні легковик та попрямувала до місця, де жила останнім часом й почувалася розкуто. Єдиний доступний вхід туди був через підземні заплутані ходи, незліченні коридори яких вона й досі не вивчила досконало. Та не тому, що боялася ними ходити, просто її загартували випробування на міцність. Перед входом у товариство всіх відвідувачів оглядали. Здоров'як Гій з особливим задоволенням обмацував жінок у зв'язку з тим, що в Кузні їх катастрофічно не вистачало, але він робив те без зайвого нахабства. У Гія до блондинки своєрідне відношення. Він вбачав у ній благородство, тому її не лапав, як інших, а уважно сканував поглядом її виразні смарагдові очі, де завжди знаходив чесну відповідь. Товариство цінувало її за вірність присязі, за що нарекла Клелію новим ім'ям, тут називали та знали її як Фідес.

Усі, хто мав доступ у «Майстерню кадрів» називалися лібертами, бо кожен учасник вступив у товариство, щоб мати змогу вільно виражати думки й позицію, бути реформатором, й спільно боротися за соціальні права та проти нав'язаних урядом країни доктрин. Тут свободу вибору називали мудрістю, і Клелії такий підхід сильно імпонував.

Після швидких оглядин у Гія блондинка передяглася до вечері та спустилася до малого конференц–залу, де у напівтемряві, не кваплячись збиралися ліберти за довгим столом трапецієподібної форми над яким звисали п’ять золотистих ламп Едісона. Клелія завжди сиділа праворуч від керівника ради на бічному, не паралельному, боці столу. Керівник «Майстерні» мав поважну зовнішність: кремезний, але не товстий, чоловік середнього віку, звали його Фогель. Він пересувався в інвалідному кріслі, після нещасного випадку у нього відібрало ноги. Кожної останньої суботи місяця Фогель проводив засідання на якій присутність членів товариства було за бажанням, за це не ганили й не виділяли. Кожний мав право дізнатися про що йшлося на раді (знов-таки, за бажанням) у зручний для тебе спосіб. Клелія ніколи не пропускала зборів, нею керував інтерес до всього, що відбувалося в житті «Майстерні».

Сьогодні обговорювали масові протести та акції в містах країни щодо закону про заборону свободи слова, цим влада, вкотре, підкреслила й відкрито заявила про просування тоталітаризму, й всіляко його виправдовувала, заручившись підтримкою засобів масової інформації. Те, з чим рада лібертів невпинно боролася, почало агресивно душити суспільство. Насувалося лихо, але ліберти не збиралися втягувати голову в плечі. Було вирішено поновити рух активістів, мітингувальників та страйкарів. По завершенню зборів Фогель розпустив усіх членів, попередньо узгодивши з ними подальші кроки, проте зупинив Клелію, далі Фідес, поклавши свою жилаву руку їй на плече.

– Затримайся ненадовго, Фідес, ми давненько з тобою не говорили про те, про се. Підлити тобі вино?

– Так, вип’ю ще із задоволенням, – блондинка не стримала усмішки, посунувши ближче кришталевий келих.

– Як ти?

– Дядько прогнозує, що скоро кістлява прийде по його душу. Каже, що відчуває її подих на своїх скронях. Мені від тої думки моторошно.

– Ти ж його відпустиш? – налив напій. – Знаю, що важко, але так вже влаштована людина, що завжди вимагає підтримки від ближнього.