Розділ 3. Нас щось вбиває

Одного разу в ранньому дитинстві Монтей пообіцяв батькові завжди дотримуватися головного, на його думку, правила особистості – бути самим собою і не піддаватися на провокації та помилкові судження. Тео, мов лицар, присягнув і забув, як більшість наївних дітей. Пригадалася обіцянка в юності, коли Тео поховав батька і безтурботність обернулася до нього обличчям грубою дійсності. Важка фізична робота на сімейному ранчо лягла його плечі, оскільки старші діти жили окремо і мали власні сім'ї. З Даною залишився лише він та його старша на три роки сестра Рея. Монтей з мужністю прийняв удар долі, але не пробачив її за те, що батько пішов від них раптово.

Проходить все... крім смерті. А хіба життя взагалі питає, хочеш ти померти чи ні? Те, що ти маєш вибір – ілюзія. Вона сама вирішує, навіть коли ти думаєш власноручно повіситися чи зістрибнути з багатоповерхівки – то не ти вирішуєш, це доля ухвалила термін до того, як ти забрався на дах і подивився на світ з висоти пташиного польоту. Монтей вважав, що також живе за обраним для нього долею сценарієм. Один із його епізодів включав одразу кілька дилем, і якщо з розлученням і роботою у нового боса вже більш-менш ясно, то усвідомлення важливості місії, яку на його плечі поклав покійний Стефано, давалося непросто.

Щоб докорінно розібратися що до чого, Тео склав план і розбив його на кілька дрібних завдань, які дуже сподівався, допоможуть йому відтворити картину події. Ну, по-перше, звичайно, почати з Лі Буре́: що вона являла собою. Дізнатися все, по можливості, про її життя та перевірити відому інформацію. По-друге, розвідати, хто причетний до підказок і фокусів (бутони на капоті, напис помадою на плиті, містичні елементи з голосом під супровід мелодії). Монтей не схильний до забобонів. Та й на попередження від Стефано це не схоже, надто багато метушні.

Якщо Абель не хоче говорити про корінь зла, висновок напрошується сам, а чи не вплутаний у те новий бос? З босами Тео ще не воював, але якщо така програма на кону – доведеться. Він у боргу перед покійним Стефано, саме його Тео вважає своїм справжнім босом навіть після смерті.
«Час минає, Монтей, витрачай його з розумом, ніби воно золото».

Спочатку чоловік вирушив до коледжу мистецтв, ігноруючи сон після зміни, аргументуючи вчинок тим, що попереду ціла ніч у склепі. Він виспиться без проблем у компанії покійниці. Тео зобразив із себе давнього друга перед куратором її групи, який не потрапив на похорон через робочі обставини. Збрехав, що немає прямих контактів з її сім'єю. Здогади підтвердилися, Буре́ справді закінчила цей коледж за класом скрипки. Жила за часів студентства у гуртожитку. Тео знайшов її ім'я у списках випускників минулого року. Виявляється, покійниця мала інше прізвище. Куратор відгукувався про неї добре і прямодушно співчував втраті.

– Лілі де През не просто виконавець, вона була обдарованим композитором. Їй до вподоби складати й виконувати музику. Робота в оркестрі здавалася їй задушливою.

Монтей взяв у нього номери телефонів одногрупників. Молодь у таких колах досить самобутня. Однак плітки та інтриги є усюди. У Лі міг бути залицяльник. Подруги. Вороги. Колеги. Монтей нічого не знав про її найближчу рідню, крім Стефано. Про таке у куратора не спитати, інакше видасть себе з тельбухами, – ну який друг не знає найпростішого?!

– Так, вона була гордістю для близьких, – Тео вкинув загальну фразу, щоб подивитися на реакцію куратора.

– Наскільки я чув, її дід був не в захваті від вибору пов'язати життя з музикою.

– На жаль, ми не завжди виправдовуємо надії сім'ї. Я особисто нею пишався!

На олівець:

Вона працювала в оркестрі.

Її прізвище не Буре́, а де През!

Розпрощавшись із куратором Тео повернувся додому, відкоркував баночку пива і почав дзвонити. Багато абонентів не відповідали або лінія була зайнята, деякі вішали слухавку відразу після згадки імені покійної та лише двоє погодилися на особисту зустріч. Монтей прихопив із собою кишеньковий диктофон.

Розмова з Романом відбулася в піцерії того ж вечора, брюнет спочатку говорив недовірливо, придивляючись. Вони зробили замовлення. Коли Монтей увійшов у роль роздратованого далекого родича, який не потрапив на похорон, то хлопець відразу ж заговорив у справі. Монтей поцілив у яблучко! Роман не здивувався, що Монтея не покликали на церемонію, зізнавшись, що він теж не ходив на похорон подруги.

– Та нас просто не запросили! Думаю, і вас не покликали з тієї самої причини. Лілі мала неоднозначні стосунки з родичами. Я б теж був невдоволений, якби моя рідня спихнула мене до школи-інтернату. Деметра, її мати, поводила себе завжди відсторонено, прохолодно. Вона була не в захваті від занять Лілі, як і дід, хоча вона й не забороняла. А чого тільки вартий дід Лілі! У-у-у...
«А ось і перший дзвіночок!» Монтей зауважив, що Роман, як і куратор групи, завжди називає її Лілі, а не Лі.

Далі передбачаючи хід думок хлопця, Монтею не важко було вигадувати байки на льоту. Він майстер у цій галузі.

– От і я про це, мені не повідомили! Небажаний член сім'ї, і хрін з ним, головне, що ми з нею ладнали, нехай і бачилися рідко, – підхопив думку Монтей. – Я кручуся та верчуся з міста в місто, понаднормові, відрядження, так само як і вона, завжди у турботах. Але коли ми збиралися на дачі час ніби зупинявся. Я розводив багаття на внутрішньому дворику, смажив м'ясо, а потім на вугіллі заварював ягідний чай. Атмосфера максимально по-домашньому, без задушливого натовпу, егоїзму та незадоволених осіб. Вона грала на скрипці, я підхоплював мотив на губній гармошці. Ми планували чергову зустріч та... – з досадою розвів руками, – несповідимі повороти долі. Сподіваюся на тому світі хоча б побачимось.

Розповідь Монтея розчулила хлопця, він хлюпнув носом, але сліз не показав.

– Співчуваю. Досі не можу повірити, що її немає.

– І я, була і згасла, мала, як свічка на вітрі, – зітхаючи, дістав цигарки та запальничку.