Глава 1. Плітки та троянди

Звиклий до відступу від панівних, загальноприйнятих поглядів та правил він був змушений пригнічувати свої істинні відчуття, аж поки режим диктатури не зажав країну у лещата. Суспільство довгий час жило у «скляній банці», життя начебто тривало, навколо тебе все й всі колишнє, але задихаєшся. Свободою і не пахло. Перше бентежне зворушення – народне повстання. Акції. Рухи опору. Утворення масових закритих товариств по всій країні у боротьбі з владою тоталітаризму. Пророче знамення, не за горами громадянська війна.

Готичний Бербакат – місто, що жило в очікуванні. Атмосфера гуділа й була просякнута вибуховим сподіванням та надіями на вільне майбутнє. Активісти з розміщених у місті, в країні листівках, плакатах закликали людей полишати чатування, не боятися влади, не мовчати, не терпіти панівне знущання, а виходити на площі своїх міст, у Барбекаті вона мала назву «Нація», щоб залишити у минулому десперацію, відвоювати гідні закони, права та достойні умови життя. Згодом й на одного з головних героїв звалилася гігантська торба з пригодами, і думки його були вже не про політичні дебати.

Сліпуча блискавка розтинає фіолетове небо. Вересневий грім її наздоганяє. По вулиці Брома у вбудованому гаражі приватного будинку тьмяно горить світло. На полиці з інструментами тихо потріскує радіо. У салоні позашляховика під джазовий супровід мирно похропує Тео Монтей. Він ремонтував свій автомобіль та приліг у крісло водія на пару хвилин, але сон подолав його втому і загарбав у полон. Монтей повноцінно не спав останні три дні у зв'язку з нічним чергуванням, новий бос Абель Буре́, рідний брат покійного боса, доручив йому чудернацьке завдання – вночі охороняти могилу покійної онуки. Навіщо питається охороняти небіжчика – бос не пояснив. Та Монтей не мав часу на суперечки. Він згодився на будь-яку роботу, враховуючи нинішнє положення в країні та зростання безробіття, тому перейшов працювати до Буре́-молодшого, як обіцяв покійному Стефано, який помер місяць тому.

Друге буркотіння громовиці змусив Монтея злякано розплющити очі. Він сонно кинув погляд у дзеркало заднього виду на прочинені ворота. Надворі йшов дощ, вітер лютуючи гнув крони дерев до землі. Монтей неохоче виповз із машини та закрив ворота, щоб вода не натекла на підлогу. На годиннику половина третього дня. Часу до чергування вагон. Тео загасив у гаражі світло, повернувся до салону і завалився на диван далі спати. Радіо тихенько гарчало. Мелодійні голоси співаків Тео заколисували. На відміну від голосу його дружини Сари. Якого біса він одружився? Дурень! Не було між ними кохання ані секунди, він погодився на авантюру через взаємне бажання уникнути самотності, отримати незалежність від родини в якій народився. А тепер п'ятий рік ставить собі одне й те саме запитання, щойно чує незадоволений тон Сари. «Хто тягнув мене за язика?» Він дозволив сну наповнити його свідомість.

Ближче до вечора рипнули гаражні двері, у приміщення хтось увійшов, але Монтей вдав, що й досі міцно спить. Почало тхнути підгорілою їжею. Виснажена вічними дієтами Сара стояла біля машини з сумочкою на плечі, невдоволено поглядаючи на чоловіка, що прикидався сплячим. Вона відкрила дверцята й штовхнула Монтея по нозі.

– Гей, робітник року, може досить спати?! Твоя вечеря на плиті, як жувати, сподіваюся, не забув? Ну, Тео! Ти ж не спиш.
«Скільки ж буває зла у вродливих жінках, коли вони не кохані».

– Так-а?! – ліниво. – Ну що таке?..

– Ти чув, що я сказала?

– Зрозуміло, дякую!

– Ага, зрозуміло, все повторюється.

– Що таке? – Монтей нарешті сів, спершись на спинку дивана.

– Нічого не з'їв! Для кого я взагалі силкуюся?

– Віриш, я задаю собі те ж питання, дивлячись на зовнішній вигляд твоїх страв, – махнув рукою і виліз зі зворотного боку машини. «Ну що за причепа!»

Готувала вона огидно, причому байдуже – розігрівала в мікрохвильовій печі напівфабрикати або куховарила самостійно.

– Ти ж знаєш, у мене свій раціон. Я тримаю форму. Гаразд, мені час до Тіллі, я обіцяла їй допомогти з близнюками.

– Хай щасти та бувай!

– Ти дивися не проспи роботу, – крикнула, бувши вже у воротах гаража. – На годиннику майже шоста вечора, а тобі на восьму.

– Все-все, йду вечеряти та поїду. Бувай, Сара.

– Гарного чергування.

– А тобі розважитися з дітьми, – сплюнув на землю ком у горлі. – Знов за рибу гроші! У Буре́ так не кажуть, їм ближча фраза: «Добре танцює той, кому фортуна підігрує».

Монтей пройшов через гараж у будинок, знайшов на плиті вечерю у вигляді розігрітого овочевого рагу та підгорілих курячих нагетсів. На вигляд і запах – гидота! Скривившись, він узяв сковорідку, пішов до туалету й відправив її вміст у нужник. Потім повернувся на кухню, вимив посуд та поїхав на чергування. Дорогою на цвинтар Мерлий край купив собі курячий салат і подвійну каву в ресторанчику дядька Санті. Нічка чекає довга. Вдалині манячили поодинокі вуличні знаки. Підморгували вечірні ліхтарі.

Геть затемніло. Зробивши паркування на стоянці Монтей звично кивнув на знак вітання головою наглядачеві цвинтаря. Старий Брауч відповів йому тим самим. Незабаром місяць як Монтей чергує біля могили покійниці Буре́. Молода дівчина похована тут у стіні сімейного склепу одразу за тисовою алеєю. У вазу на її могилі двічі на тиждень надсилають свіжий букет червоних троянд. Причиною її смерті Монтей не цікавився. Він взагалі не мав моди лізти у чужі справи, якщо те не стосується його життя. «Добре, що дощ скінчився», – подумав він, сідаючи під дах склепу, щоб перекусити. У повітрі задушливо пахло квітами та сирим листям. «Цікаво, смерть має запах? Саме смерть, а не покійник!» Він закінчив з вечерею, протяжно зітхнув та закурив.

Монтей дивився вперед на навколишню панораму смерті. Вона умиротворювала, естетично заспокоювала і ні грама не лякала, навпаки – думки народжувалися з цього приводу найдивовижніші! За останні десять років нова робота стала однією з непильних й абсолютно не вимагала від нього будь-яких зусиль і знань. Буре́ щедро платить! Сиди без метушні, думай собі про вічне. Пісня! Тео відчував себе комфортно перебуваючи в оточенні покійників. Він міг довго сидіти із заплющеними очима й беззвучно вести діалог сам із собою, слова в голові стовпилися. Схоже він втомився від перегонів. Зараз Монтей міркував про те, що буде після того, як вони розлучаться із Сарою? Він знайшов у своєму житті купу недоліків, через які відчував дискомфорт, але на чолі всього стояли його стосунки з дружиною. Так, він холодний, як камінь, що вмирає, і не відчуває більше провини. Брехати собі – вже несила, як і жити заради свого егоїзму, її гонору. Жити наче все гаразд. Замість кохання – звичка. Взаємного – немає. Близькості – немає. Лагодити зовсім нічого. Щороку йти вперед все складніше, бо шлях, який на старті їм здавався рівним й безпечним, виявився з вибоїнами, а попереду їх чекає прірва. З легковажністю настав час прощатися назавжди. Добре Монтей згодом усвідомив, що мета шлюбу в них була поставлена невірно. Сара дана йому для дозрівання душі. А тепер він виріс... Вона виросла. Їхні душі. Попереду – свобода. Назавжди або тимчасова? Він думає, якщо не дано любові – не треба й починати. Темп не той. Серце не те. Та й узагалі бігти треба повільно, свободу цінувати, насолоджуючись, як дорогим віскі.