7. СПАДКОЄМЕЦЬ БЕЗ КРОВІ

Джекейрис Веларіон

Хлопець спостерігав, як двері зачиняються за Аліанною. Вона пішла, забравши із собою залишки його гідності, так безжально розтоптаної посеред зали.

— Джейсе... — голос матері пролунав десь поруч.

Рейніра підійшла ближче, її обличчя було блідим, очі стурбовано вдивлялися в сина.

— Я придушу його, — прошипів принц.

Він уже зробив ривок убік виходу, готовий наздогнати дядька, але Деймон заступив шлях. 

— Сядь і заспокойся.

Юнак гучно вдихнув, і опустився на стілець. Він впипився поглядом у білу скатертину перед собою. Вино з перекинутого кубка все ще капало на підлогу — крапля за краплею, з ритмічним звуком, схожим на відлік його власного падіння. Усередині все згорало від сорому та люті.

«Королівство знає, чий він насправді вилупок».

Слова випікали свідомість. Лорди, що залишилися в залі, стиха перешіптувалися. Джейс відчував лицемірні погляди. Вони всі дивилися на нього. Вони всі смакували його приниження.

Поруч зупинився Еймонд, на губах грала зверхня посмішка.

— Тобі варто берегти нерви, племіннику. Не засмучуй матінку ще більше.

Лють, яку він тільки-но намагався приборкати, вибухнула з новою силою. Принц різко зірвався з місця. Його долоня з усієї сили ляснула по стільниці. Джекейрис важко дихав, впившись пальцями в край столу та дивлячись прямо в очі дядька, готовий розірвати його на шматки просто тут, незважаючи на наслідки.

— Еймонде!

Голос королеви Алісент розрізав напругу. Вона йшла через залу разом з Отто. Вони щойно повернулися з покоїв хворого короля, але слуги, вочевидь, вже встигли донести про витівку старшого сина.

— Якраз збирався випити за доблесть нашого спадкоємця, матінко.

Світловолосий принц покрокував до родичів, залишаючи юнака стояти перед усією залою в ролі дурня, який знову втратив над собою контроль.

Джейс програв. Повністю і беззастережно.

Рейніра щось промовила, можливо, знову покликала його, але він уже нічого не чув. Більше не зронивши ні слова, не глянувши ні на кого, принц вилетів з зали.

Ніч перетворилася на справжню тортуру.

У своїх покоях він годинами міряв підлогу кроками, збиваючись із рахунку, не в силах зупинити безперервний потік думок, що рвав свідомість. Лють поступово вигоряла, залишаючи після себе липку тривогу.

«Вона бачила. Вона все чула»

Він підходив до аркового вікна вже, мабуть, всоте. Темні води затоки здавалися прірвою, що поглинала будь-яку надію. Йому ввижалося, що ось-ось у місячному сяйві майнуть обриси дорнійських кораблів, які розгортають вітрила.

«Вона поїде. Вона матиме рацію, якщо поїде сьогодні ж. Хто захоче пов'язувати свою долю з байстрюком?».

Зупинявся посеред кімнати, розриваючись між шаленим бажанням помчати до її покоїв і паралізуючим страхом перед власною безпорадністю.

«Піти? Сказати що? Вибачитися? Почати пояснювати брудні чутки двору? Сказати, що я ненавиджу власного дядька? Це лише зробить мене ще слабшим і біднішим у її очах...».

Він не давав собі жодної хвилини спокою, жорстоко копаючись у кожному сказаному слові. Він згадував її танець, її питання, намагаючись зрозуміти, яка вона і чого бажає.

Коли за вікном почало сіріти, принц так і не торкнувся ліжка. Стояв у напівтемряві, притулившись чолом до холодного каменю стіни. Очікуючи, що в будь-яку мить на порозі з'явиться слуга з жахливою звісткою про те, що дорнійці залишили замок. 

Кожна хвилина очікування важила більше за попередню.

Зранку, коли настав час виходити на спільну трапезу, принц ледь не здригнувся від власного відображення у дзеркалі. Бліде обличчя, змарнілі риси та темні кола під очима, які неможливо було приховати жодною льодяною водою.

Він заставив себе перевдягнутися. Прогнавши геть переляканого пажа, який намагався подати воду для вмивання, Джейс самотужки натягнув камзол. Пальці від безсоння плуталися в шнурівці, вузли не піддавалися, а тугий комір здавлював горло, не даючи дихати. Востаннє поправивши зім'яту тканину та намагаючись надати собі бодай краплю впевненості, вийшов з покоїв. 

Приміщення для родинних трапез губилося десь у ранкових тінях. На кінці довгого столу палав камін, кидаючи багряні відблиски на стіни. Прямо біля джерела тепла у своєму високому кріслі сидів король. По праву руку Алісент щось розповідала Гелейні. По ліву — родина чорних підняла голови, на звук кроків. 

Усі вже були в зборі. Усі, окрім дорнійців.

Рейніра кинула на сина погляд, розуміючи, чому він не зімкнув очей цієї ночі.

«Вона мовчить. Отже, вони все ще тут», — думка стала єдиною соломинкою, за яку він гарячково чіплявся, аби не збожеволіти від напруги.

Проте тиша королівської зали тиснула на нерви куди сильніше, ніж нічна самотність. Джейс сидів непорушно, так і не торкнувшись їжі. Очі були прикуті до входу. Внутрішній страх піднімався хвилею щоразу, коли хтось із слуг відчиняв їх.

Навпроти сидів Ейгон і виглядав він чи не гірше за самого Джейса, хоч і з зовсім інших причин. Обличчя старшого принца набуло хворобливого зеленкаватого відтінку. Він морщився від кожного дзенькоту посуду, але навіть біль у скронях не заважав вивергати отруту.

— Що таке, Джекейрисе? Дорнійка злякалася тебе і втекла додому?

— Ейгоне, негайного затули рот і їж, — цинічно обірвала сина Алісент.

Принц скривився, схопився рукою за скроневу кістку й опустив голову над кубком.

Джейс уже готовий був підвестися, але відчув, як чиясь рука лягла на його стиснуті кулаки під столом.

— Не зважай на цю пʼяну худобу, — прошепотів Люсерис, стиснувши його руку, аби той опанував себе. — Вона прийде. Тримайся.

Хлопець видихнув, відчуваючи, як братська підтримка трохи збиває полум'я. Він вдячно кивнув Люку, але погляд, наче прикутий ланцюгами, знову повернувся до зачинених дверей.