5. ТРОННА ЗАЛА

Наприкінці довгого коридору темніли двері тронного залу. Крізь товсте дерево долинав гуркіт голосів. Біля самих стулок супроводжуючі зупинилися. Аліанна повільно вдихнула, намагаючись утихомирити серце.

— Лорде Ормунде... Де зрештою розмістили наших людей? — неочікувано запитала дівчина. 

— У східному крилі гарнізону. Я вибив для них окремі казарми, подалі від Золотих Плащів. Коні в головних стайнях. Якщо захочете провітритися, я наказав щодня тримати осідланого скакуна.

— А де ваші покої?

— На поверсі нижче від ваших, моя принцесо, — голос заземляв. — Ваш батько зараз дуже пишався б вами. Нічого не бійтеся. Хай вони дивляться і бачать справжню кров Мартеллів. 

Ормунд нахилився і по-батьківськи поцілував її в маківку. В цей момент з-за дверей пролунав голос придворного глашатая.

— Її Королівська Високість, принцеса Аліанна з дому Мартеллів! Єдина донька та законна спадкоємиця принца Кворена Мартелла, володаря Сонцесписа та суверенного правителя Дорну!

— Вперед, — прошепотіла принцеса востаннє поглянувши в очі Ормунда та Лорензи, немов наказуючи не їм, а собі в першу чергу рушати і не боятися.

Двері розчинилися, і протяжний скрип прокотився Тронною залою. Перед іноземною делегацією відкрився простір, що губився під високими склепіннями. Уздовж стін вишикувалися придворні — лорди, леді, лицарі, септони й радники. Розмови стихли самі собою, і сотні пар очей звернулися до новоприбулих.

Принцеса переступила поріг першою. Вона йшла повільно, не дозволяючи погляду затриматися на жодному обличчі. Позаду крокувала свита. Помаранчеві й золотаві барви різко вирізнялися серед темного столичного вбрання.

«Завжди уявляла цей день інакше.»

Мріяла, як у Сонцесписі влаштовуватимуть гучні турніри за її руку. Як найвродливіші, найсильніші та найшляхетніші воїни змагатимуться на гарячому піску, присвячуючи їй перемоги, а вона сидітиме на трибуні й сама обиратиме свою долю.

У дальньому кінці, на помості, височів Залізний Трон. Тисячі мечів, відібраних у переможених ворогів, здіймалися вгору і в різні боки, утворюючи безладний силует. На троні сидів старий король. По обидва боки застигла родина, розділена невидимою межею, яку не міг не помітити навіть чужинець.

— Його Милість, Візеріс із Дому Таргарієнів, Перший цього імені! Король Андалів, Ройнарів і Перших Людей, Володар Семи Королівств та Захисник Держави! — проголосив глашатай, тричі вдаривши посохом об кам'яну підлогу. 

— Її Милість, королева Алісент із Дому Гайтаверів!

Аліанна перевела погляд ліворуч. Смарагдова сукня королеви була застібнута до самої шиї, а полум'яне волосся приховувала золота сітка, всипана коштовним камінням. Принцеса ще не знала всіх при дворі в обличчя, але чуток про королеву чула вдосталь.

— Принц Ейгон Таргарієн! Принц Еймонд Таргарієн! Принцеса Гелейна Таргарієн!

Усі троє успадкували сріблясто-біле волосся роду. Ейгон дивився на дорнійку з лінивою посмішкою. Еймонд, на відміну від брата, дивився винятково в очі. Гелейна ж стояла трохи осторонь, наче думками була далеко звідси. Позаду няньки тримали на руках маленьких дітей, а над усією "зеленою" частиною двору височів десниця Отто Гайтавер.

— Спадкоємиця Залізного Трону, принцеса Рейніра Таргарієн! Принц Деймон Таргарієн!

Праворуч усе виглядало інакше.

Чоловік стояв, спершись на руків'я меча. У ньому відчувалася готовність вихопити клинок швидше, ніж більшість устигли б моргнути. Поряд майбутня королева з усмішкою, вітала принцесу, тримаючи руку на округлому животі.

— Принц Джекейріс Веларіон, спадкоємець Драконячого Каменя!

Ім'я вдарило, мов дзвін. Аліанна не дозволила собі зустрітися з ним поглядом — це було б занадто відверто для першої хвилини. Натомість очі ковзнули по його фігурі. Юнак тримався гідно. Темне, кучеряве волосся. Карі очі. Високі вилиці, гостра лінія щелепи та непохитна постава видавали людину, яка змалку звикла носити меч. 

«Але зовсім не схожий на свою матір.» 

— Принци Люцеріс та Джоффрі Веларіони!

Такий самий темноволосий хлопчисько, з цікавістю розглядав дорнійських воїнів. Поки найменший сором'язливо визирав з-за складок сукні служниці. Позаду, не зважаючи на гамір, дрімали двоє срібноволосих хлопчиків, притиснувшись до своїх годувальниць.

Аліанна зупинилася біля підніжжя трону і опустилася в глибокий реверанс. Зо хвилину король дивився на неї з висоти. Дівчина не відводила погляду, витримуючи перевірку, хоча відчувала, як від напруги починають терпнути ноги.

Тишу порушив здавлений кашель. Вісерис подався вперед.

— Ви подолали довгий і важкий шлях морем. Але бачити вас тут, у серці моєї столиці — найбільша втіха для старечих очей. Підійдіть ближче. Боюся, роки вже не ті, щоб добре бачити гостей із такої відстані.

Дорнійка зробила кілька кроків по сходинках до трону. Король уважно вдивлявся в її обличчя.

— Така незвична, яскрава врода... Принцесо Аліанно, хочу висловити вдячність вашому батьку, за його мудрість, великодушність та далекоглядність. Ми прожили достатньо довго, щоб пам'ятати часи, коли між Дорном і Залізним Троном було більше могил, ніж мостів.

Старий зробив паузу. Слова каменем впали в тишу зали, нагадуючи кожному присутньому про криваву ціну минулих війн.

— Хотілося б, щоб вашим дітям і моїм онукам уже ніколи не довелося цього пам'ятати.

— Дякую за теплий прийом, Ваша Величносте. Мир — це найдорожча з усіх перемог.

Візеріс схвально кивнув і жестом вказав на лівий бік помосту.

— Будьте ласкаві.

Аліанна знову присіла в реверансі. Складки помаранчевої сукні розтеклися по холодному каменю, наче полум'я. Вона піднялася сходинкою на пыдвищення. Праворуч стояв принц Джекейріс. Між ними був лише Люцеріс, та одна сходинка висоти, що здавалася радше умовною перепоною, ніж справжньою відстанню. Погляд дорнійки поверталися до хлопця в чорному камзолі. Вона встигла насварити себе за цю безглузду цікавість. Їй належало слухати промову, запам'ятовувати обличчя лордів, стежити за настроєм залу. Натомість вона ловила себе на тому, що знову шукає його погляд. І щоразу знаходила лише мить запізнення.