ТРОННА ЗАЛА

Карета зупинилася в просторому внутрішньому дворі Червоного Замку, затиснутому високими кам'яними стінами. Слуга в чорному вбранні схилив голову й подав Аліанні руку, допомагаючи вибратися назовні.

Опинившись на ногах, принцеса підняла очі. Лорд Ормунд височів неподалік, він був принаймні на дві голови вищим і значно кремезнішим за сіра Отто, що тримався поруч. Помітивши її погляд, дядько підбадьорливо кивнув дівчині, даруючи мовчазну підтримку. Процесія повільно рушила до входу, оминаючи доглянуті замкові сади. На відміну від буйства барв та розкоші південних оранжерей, тут панувала сувора геометрія. Ідеально підстрижені кущі та бліді троянди, що огорнули стіни фортеці. 

Підйом здавався нескінченним. Дорога морем і кілька днів безперервної хитавиці далися взнаки. Через липку столичну задуху на лобі дрібно виступив піт. Слідом за принцесою, обережно підтримуючи довгий шовковий шлейф її сукні, йшла Лоренза, важко дихаючи від втоми. Поряд підіймався лорд Ормунд, розглядаючи гнилі голови на палях, поклавши руку на ефес шаблі. Десниця тримався з бездоганною упередженістю, проте кожне його слово, перетворювало дорогу на виснажливу психологічну атаку.

— Ці стіни були збудовані за часів Ейгона Завойовника, — карбував слова Отто, неквапливо вказуючи на масивні криваво-червоні вежі. — Кожен камінь скріплений розчином із крові його ворогів та вогню Балеріона. Але справжню таємницю замку викував король Мейгор Жорстокий.

Десниця зупинився, щоб слова осіли в її свідомості.

— Коли будівництво було завершене, Мейгор влаштував грандіозний бенкет для всіх архітекторів і каменярів. А щойно вони допили вино — наказав відтяти голови. Жоден з них не покинув цих стін живим, аби таємниці Червоного Замку залишилися недоторканими, — чоловік підняв руку, вказуючи на високі мури над головною брамою. — Погляньте туди, принцесо. Десятиліттями на тих залізних піках гниють голови ворогів Корони. Ті, хто приходить сюди з миром, знаходять велич. Ті ж, хто прагне похитати цей порядок... стають частиною нашої історії.

Послання було більш ніж прозорим. Аліанна завмерла, не зводячи погляду з пік. Потім повернулася до десниці, і на її вустах розквітла ввічлива усмішка.

— Яка захоплива й водночас кривава історія, сіре Отто. Та в Сонцесписі ми не вбиваємо тих, хто зводить наші міста, ми платимо їм чесним золотом, адже правителі Дорну довіряють власному народові.

Вона ледь схилила голову в елегантному поклоні, не відводячи погляду від холодних очей Гайтавера. Вона сподівалася, що старий лис зрозумів: зламати її дешевими залякуваннями йому не вдасться.

Коли делегація подолала останні сходинки, дівчина відчула, що відверто захекалася. Їй довелося докласти чималих зусиль, аби стриматися й не хапати повітря роззявленим ротом, наче викинута на берег риба. Саме в цю мить ковані двері фортеці розчинилися, впускаючи їх у прохолодну тінь старовинних мурів. А попереду виросла постать, від несподіваної появи якої дівчина миттєво зібралася.

Перед нею стояв справжній Таргарієн. Перший, якого вона бачила на власні очі.

Принцесса все життя прожила в столиці Дорна й звикла зовсім до інших чоловіків — смаглявих, з темним кучерявим волоссям та палкими, відкритими емоціями на обличчях. Але юнак перед нею здавався викуваним із геть іншого металу. Його бліда, майже прозора шкіра та довге білосніжне волосся контрастували з усім, що вона знала раніше. Правильні, гострі аристократичні риси доповнювали двоє глибоких бузкових очей, які зараз пильно вивчали її.

«Як незвично... і як разюче,» — промайнуло в голові. Він був схожий на ожилу статую давніх богів.

Хлопець стояв ідеально рівно, міцно заклавши руки за спину. Щойно Аліанна підійшла ближче, він зробив крок назустріч і схилив голову в шанобливому поклоні.

— Принцесо Аліанно, для мене радість першим вітати вас у стінах нашого дому, — його голос звучав рівно. — Я — принц Еймонд Таргарієн. Смію сподіватися, що довга мандрівка з півдня не надто вас виснажила?

— Принце Еймонде, — Аліанна відповіла суто формальним реверансом, проте її підборіддя залишилося гордо піднятим, а очі не відривалися від його обличчя. — Дякую за турботу. Я б із задоволенням відповіла, що дорога була легкою, але в моєму домі не прийнято починати знайомство з відвертої брехні.

У крижаних очах принца майнув інтерес.

— Яка рідкісна чеснота для цього замку, — повільно промовив Еймонд.

Він неквапливо зробив крок назустріч, перетинаючи межу пристойності й вторгаючись у її особистий простір. Юнак був значно вищим і зараз його струнка, затягнута в чорне постать нависла над принцесою, накриваючи її суцільною, важкою тіню.

— Шкода, що брат не зміг зустріти свою наречену особисто, — його губи скривилися, випльовуючи наступне слово з отруйною зневагою. — Очікування часто бувають... небезпечними. Особливо коли вони не справджуються.

На одну коротку мить Аліанна замислилася, яку відповідь слід дати. Він хотів побачити розчарування? Образу? Хоч якусь слабкість. Цього задоволення вона йому не подарує. Та все ж перед нею родич її майбутнього чоловіка. Одне необережне слово могло задати тон усім наступним дням у Червоному Замку. Але якщо вже перше знайомство стало перевіркою, то поступатися вона не збиралася.

— Мій наречений — спадкоємець Залізного Трону. Якщо державні справи вимагали його присутності в іншому місці, значить, саме там він і мав бути. Мене це не ображає.