4. ПРИНЦЕСА

Аліанна Мартелл

Корабель м'яко штовхнув дерев'яні палі причалу. Ланцюги загриміли, коли матроси почали опускати широкий трап. Час було виходити на берег.

— Ви готові, моя леді?

— Здається, я готувалася до цього все життя, Лорензо.

Порив морського вітру підхопив шлейф сукні, змушуючи тканину тріпотіти, наче крила диковинного птаха, що залетів у царство стерв'ятників.

Спершу на берег зійшла королівська варта Мартеллів, в золотих обладунках, а за ними лорд Айронвуд. Дядько спустився на бруківку і подав свою велику руку принцесі. Перший крок на вогке каміння столиці виявився важчим, ніж вона очікувала. Навколо вирувало море людей і ще більша кількість голосів. Дівчина напружено ковтнула повітря, відчуваючи, як столичний сморід вже пробрався на слину.

— Ласкаво просимо до Королівського Причалу, принцесо Аліанно з дому Мартеллів, — промовив чоловік у зеленому. — Від імені Його Величності, Вісериса з дому Таргарієнів, першого цього імені, короля Андалів, Ронарів та Перших Людей, Володаря Семи Королівств і Протектора Країни, я вітаю вас на нашій землі. Моє ім'я — сір Отто з дому Гайтаверів, десниця короля Вісериса Першого, захисник закону і правиця престолу.

Закінчивши тираду, він перевів погляд на лорда Ормунда. Як і будь-який вестеросець, очікував, що переговори від імені принцеси вестиме старший чоловік.

Аліанна за звичкою кинула погляд на дядька. Проте воїн схилив голову перед нею, віддаючи абсолютну першість:

«Ти тут головна. Відповідай сама».

Дорнійка скинула з голови глибокий каптур плаща і зустріла збентежений погляд десниці.

— Дякую за ласкавий прийом, лорде Деснице. Я привезла з-над гарячих пісків вітання Його Величності від володаря Сонцеспису та принца Дорну, Кворена Мартелла.

Вона зробила граціозний жест відкритою долонею всторону, запрошуючи подивитися на супутника.

— А щоби наші майбутні переговори не спіткнулися на першому ж камені, дозвольте представити вам мого найближчого радника: лорда Ормунда з дому Айронвудів, Вартового Кам'яного Шляху та правицю мого батька.

— Радий вітати вас лорде Айронвуде, — десниця галантно вклонився і запросив рушити вперед. — Наказ Його Величності доставити вас до Червоного Замку. Я особисто супроводжуватиму процесію, щоб усе місто від порту до самого Тронного пагорба знало про прибуття дорнійської принцеси.

Аліанна йшла з гордо піднятою головою, розглядаючи натовп, що юрмився за спинами королівських гвардійців.

— Дорнійці... Тут? У Королівській Гавані?

— Тю, дивись, дивись... Он вони, приперлися. Ох, як вирядилася, курва пустельна...

Десь праворуч почувся хрипкий, п'яний регіт:

— Кажуть, ті дорнійські дівки зміїну отруту з молоком матері смокчуть. Тому й шкіра в них така — прогнила наскрізь від того зілля.

— Дурень ти немитий, — гаркнув хтось у відповідь. — Від отрути дохнуть, а не шкірою чорніють.

Аліанна не повернула голови.

— А та он нічого, гарна цицька, — присвистнув якийсь голос, і слідом за ним почулося гидке хихотіння.

— Не дивись їй в очі, дурню, спалить, — просичала якась баба. — Дорнійські відьми одним поглядом чоловіка можуть на всеньке життя безсилим лишити. Он у моєї кумки чоловік...

— Смердить від них часником і гноєм верблюжим, кажуть...

Попереду хтось харкнув просто під ноги гвардійцям.

— Нехай забирається туди, звідки приплила. Нам тут своїх байстрюків досить, ще й дорнійських зміюк не вистачало.

Вона підняла підборіддя вище, відчуваючи, як у грудях щеміло від усвідомлення, що цей похмурий континент ніколи не стане для неї домом, але вона мусить стати його королевою.

В кінці вулиці уже чекала карета з мореного дуба. Вікна були захищені міцними деревʼяними сітками з різьбленням у вигляді драконів. Слуги в парадних лівреях поспішно розчинили дверцята.

— Прошу, Ваша Високосте, безпечний екіпаж для леді вже готовий. А лорду Ормунду, якщо він забажає їхати верхи, ми надамо найкращого скакуна з королівських стаєнь.

— Із радістю прийму вашу пропозицію щодо коня, мілорде.

Дорнійка зі своєю фрейліною опинилися всередині і карета здригнулася, колеса заторохтіли по бруківці. Прицнеса припала до вікна розглядаючи місто. Воно вирувало, нагадуючи гігантський мурашник. Купці зазивали простолюд, обірвані дітлахи снували поміж копит коней королівського ескорту, а вівці й свині металися в натовпі нарівні з людьми.

— Тут так галасливо, принцесо, — тихо зауважила Лоренза, поправляючи складки своєї помаранчевої сукні. — Наче весь Вестерос з'їхався в одне місце. І цей запах...

— Батько завжди повторював, що це місто ніколи не спить і нікому не вірить — Аліанна скривилася, коли крізь шпарини потягнуло смородом нечистот. — Тепер я бачу, що він мав на увазі. Хоча я б із більшим задоволенням їхала зараз верхи. Навіщо ховатися в темних ящиках від власного народу?

Ніби у відповідь, у стінку карети хтось грюкнув. Дівчина відсахнулася. За решіткою почувся глухий удар списом, зойк та груба лайка гвардійця.

— Можливо, саме зараз ці глухі стіни є найбезпечнішим місцем для вас, моя принцесо.

Дівчина з тривогою поглянула на решітку і, важко зітхнувши, схилилася до плеча фрейлінї. Лоренза міцно обійняла її у відповідь.

— Я вчила ці кляті родоводи роками. Союзи, старі образи, хто за кого вийшов і скільки замків має кожен лорд. А зараз, коли вже тут... я все забула. Ніби якесь дурне, налякане дівчисько!

— Забула вона, — пирхнула Лоренза. — Я пам'ятаю, як вам було дев'ять і ви посеред уроку історії розповіли мені родовід Тайрелів на п'ять поколінь назад, бо образились, що я забула ім'я їхнього прапрадіда. Дев'ять років, а вже вперта, як старий мул. Нічого ви не забули, моя принцесо. Просто зараз замість книжки перед вами будуть живі люди, а це завжди страшніше.