АЛІАННА МАРТЕЛЛ

Сонце над затокою кволо торкалося шкіри. Бліда тінь того безжального божества Дорну, що випалювало землю до глибоких тріщин. Від цього блідого світла морське повітря здавалося напрочуд прохолодним і майже незвичним для пустельної принцеси.

Аліанна стояла біля дерев'яного борту корабля, міцно тримаючись витонченими пальцями за відполіровані сіллю та вітрами перила. Вона дивилася вниз, на воду, і не впізнавала її. Замість бірюзової гладі Літнього моря, тут хлюпала свинцево-сіра маса. Чорноводна затока була каламутною, просякнутою мулом та нечистотами великого міста. У грудях щеміло від гіркого усвідомлення: цей похмурий континент ніколи не стане для неї домом, але вона мусить стати його королевою.

Погляд повільно піднявся до горизонту, де з в'язкого туману виростали силуети замку. Гострі башти червоного кольору велично здіймалися над столицею, мов пазурі гігантського дракона, що намертво вп'ялися в сіре небо.

За спиною заскрипіли канати. Капітан віддав наказ, і нічим не примітні вітрила торгового судна з гуркотом впали на палубу. Натомість над щоглами з гордим лопотінням злетіли нові шовкові стяги — червоне сонце, пронизане списом. З настанням ранку і сама Аліанна скинула дорожній плащ, що приховував її від сторонніх очей усю довгу мандрівку. Тепер на ній сяяв розкішний наряд з струменливих шовків золотавих відтінків. 

Принцеса повернула голову. Поруч із нею незрушно стояв найвідданіший радник її батька — правиця, лорд Ормунд Айронвуд. Майже сивий, позначений глибокими шрамами війн і водночас найтонший дипломат столиці, він спрямував на вежі Червоного Замку пропалений ворожістю погляд.

— Вони вже бачать нас, принцесо, — прохрипів лорд, примружившись на дозорні вежі, де вже метушилися крихітні фігурки вартових. — Сьогодні ми змусимо Драконів грати за нашими правилами. Я проведу перемовини з принцесою Рейнірою щодо введення нашого флоту в їхні води. Ваше ж зада...

— Я пам'ятаю свій обов'язок, мілорде, — ховаючи підліткову тривогу за маскою гордості, відповіла Аліанна. 

— Це добре моя принцесо. Завжди памʼятайте, ми довіряємо не їм, а нашій власній силі, — хитро всміхнувся правиця. Обличчя пом'якшало, коли він подивився на свою вихованку. — Ви привезли їм перемогу.

Різкий порив морського вітру підхопив довгий шлейф її сукні, змушуючи шовкову тканину тріпотіти, наче крила диковинного птаха, що випадково залетів у царство стерв'ятників.

Дивлячись на невблаганне наближення похмурої столиці, що дихала на неї димом і гнилизною, Аліанна заплющила очі. Шум хвиль затоки розчинився у свідомості, і вона знову, шукаючи захисту, поринула у спогади про їхню останню розмову з батьком у затінку прохолодних Садів Води...

Того дня повітря густо пахло стиглими апельсинами. Вони сиділи біля басейну, де з вереском бавилися діти, і плескіт прозорої води здавався найзатишнішим звуком у всьому світі.

Поруч із правителем Дорну, спираючись на кам'яний парапет, стояв лорд Ормунд. Принц Кворен Мартелл повільно крутив у пальцях цупкий сувій пергаменту, переданий від довіреної людини "чорної" королеви. Зламана сургучева печатка, що звисала з нього, не мала жодних гербів.

— Дракони готуються жерти одне одного, — з хрипотою промовив принц, дивлячись на дітей у басейні. 

— Це буде кривава бійня, — відізвався Ормунд. — Навіщо нам лізти у їхнє багаття? Нехай палять свої землі. Дорну достатньо просто закрити перевали.

Принц підвів очі на свого радника і ледь помітно похитав головою.

— Сто років, Ормунде, — вагомо відповів батько. — Сто років Таргарієни намагалися підкорити нас вогнем. Ми вистояли. Але крові пролилося занадто багато. А тепер... поглянь на це.

Кворен простягнув сувій раднику, дозволивши йому швидко пробігтися очима, а потім кивнув, щоб той передав його Аліанні. Дівчина обережно взяла пергамент, ще не підозрюючи, що цей цупкий шматок зараз назавжди перекреслить її колишнє життя. Вона пробігла очима по рівних, рішучих рядках.

— Вона не наказує, як це робив Завойовник чи його нащадки, — принц не відводив від доньки пильного погляду, спостерігаючи, як вона читає. — Вперше за всю історію Таргарієнів хтось із них звертається до Сонцеспису як до рівного.

«...Кров дракона і сонце Дорну не зобов'язані вічно бути ворогами, — читала Аліанна, і в голові лист звучав владно, але до болю щиро. — Мій батько мріяв про об'єднання, але шукав його через покору. Я ж пропоную єдність через рівність. В обмін на безпеку мого престолу і моїх дітей, я пропоную найцінніше, що маю — майбутнє мого Дому. Я пропоную свого первістка, Джекейриса Таргарієна, вашій доньці. Нехай Дорн увійде в Сім Королівств не схиливши коліна, а зійшовши на Залізний Трон з майбутнім королем...»

Слова раптом почали розпливатися, перетворюючись на незрозумілі плями. Липкий страх перед невідомістю стиснув горло, перекриваючи повітря. Попри нестерпну спеку полудня, по спині пробіг льодяний сиротець. Вона перечитала останній рядок двічі, тричі, намагаючись осягнути масштаб написаного. 

— Вона розумна, ця принцеса Драконячого Каменя, — гмикнув Ормунд, задумливо схрестивши масивні руки на грудях.

— Вона робить нас частиною гри, з якої ми вийдемо переможцями без жодної спаленої фортеці, — мовив принц і з ніжністю взяв доньку за зледенілі руки. — Але... Я не погоджуся на це без твоєї згоди, люба.