2. СОНЦЕ ДОРНУ

Аліанна Мартелл

Сонячні промені кволо торкалися шкіри. Бліда тінь того безжального божества Дорну, що випалювало землю до тріщин. Від цього морське повітря здавалося напрочуд прохолодним і майже незвичним для пустельної принцеси.

Аліанна стояла біля дерев'яного борту корабля. Погляд блукав по горизонту, де з вʼязкого туману виростали силуети замку. Гострі башти червоного кольору здіймалися над столицею, мов пазурі дракона, що вп'ялися в сіре небо. Розглядаючи чайок, що з пронизливим криком кружляли над містом, вона опустила очі вниз, на воду, і не впізнавала її. Чорноводна затока була каламутною, просякнутою мулом та нечистотами великого міста. Це море не було другом. Відразу згадала, як останні дні подорожі перетворилися на випробування. Під час нічного шторму корабель так кидало на хвилях, що дівчину нещадно нудило і вперше в житті вона відчула себе безпорадною. 

За спиною заскрипіли канати. Капітан віддав наказ, і вітрила торгового судна з гуркотом впали на палубу. Над щоглами злетіли нові стяги — червоне сонце, пронизане списом. 

— Сьогодні ми змусимо грати їх за нашими правилами. 

Аліанна повернула голову. Поруч стояв правиця її батька, лорд Ормунд Айронвуд, майже сивий, позначений глибокими шрамами воїн.

— Я якнайшвидше проведу перемовини з королевою щодо введення флоту. Ваше ж зада...

— Я пам'ятаю свій обов'язок, — ховаючи підліткову тривогу за гордістю, відповіла дівчина.

— Це добре моя принцесо. Завжди памʼятайте, ми довіряємо не їм, а нашій власній силі. 

Дивлячись на наближення столиці Аліанна прикрила очі. Шум хвиль розчинився і вона поринула у спогади...

Того дня повітря пахло стиглими апельсинами. Вони сиділи біля басейну, де з вереском бавилися діти, і плескіт фонтанів здавався найзатишнішим звуком у всьому світі.

Принц Кворен Мартелл, спустивши ноги до води, крутив у пальцях сувій. Зламана печатка не мала жодних гербів.

— Дракони готуються жерти одне одного.

Правиця підвів очі на свого правителя.

— Це буде кривава бійня, Кворене. Навіщо нам лізти у їхнє багаття?

— Сто років Таргарієни намагалися підкорити нас вогнем. Ми вистояли. Але крові пролилося надто багато. А тепер... поглянь на це, Ормунде.

Він простягнув сувій, щоб той прочитав і передав його Аліанні. Дівчина обережно взяла пергамент, ще не підозрюючи, що цей папірець зараз назавжди перекреслить все її життя. 

— Вона не наказує, як це робив Завойовник чи його нащадки, — принц не відводив від доньки пильного погляду, спостерігаючи, як вона читає. — Вперше за всю історію Таргарієнів хтось із них звертається до Сонцеспису як до рівного.

«...Кров дракона і сонце Дорну не зобов'язані вічно бути ворогами. Мій батько мріяв про об'єднання, але шукав його через покору. Я ж пропоную єдність через рівність. В обмін на безпеку мого престолу, я пропоную найцінніше, що маю — майбутнє мого Дому. Я пропоную свого первістка, Джекейриса Таргарієна, вашій доньці. Нехай Дорн увійде в Сім Королівств не схиливши коліна, а зійшовши на Залізний Трон з майбутнім королем...»

Слова почали розпливатися, перетворюючись на незрозумілі плями. Страх перед невідомістю стиснув горло. Принцеса перечитала останній рядок двічі, тричі, намагаючись осягнути масштаб написаного. 

— Вона розумна, ця королева Драконячого Каменя, — мовив принц, з ніжністю взявши доньку за зледенілі руки. — Але... Я не погоджуся на це без твоєї згоди, люба.

Два наймогутніші воїни Дорну, які не боялися ні отрути, ні вогню, зараз дивилися на дівчину з відвертим острахом. Вони чекали на її реакцію. Вони боялися побачити в зелених очах паніку, сльози, істерику чи відчай дитини, яку безжально приносять у жертву великій політиці.

— Ти повинна розуміти, від цього рішення буде залежати не лише доля нашого дому, а й твоє власне життя. Я не зможу врятувати тебе в разі чого... як би швидко не плавали мої кораблі.

— Я можу відмовитися?

— Звісно, моє сонце. Ми відмовимо королеві і нічого не втратимо. 

Вибір був зрозумілим. Лишити все як є і щасливо правити, насолоджуючись спокоєм Садів Води. Але щось в голові тягнуло назустріч виклику. Вплутатися в криваву гру з тих історій про величні амбіції, зради та драконів, які вона любила читати в тиші батьківської бібліотеки...

Принцеса окинула поглядом залитий сонцем сад, сяйво води у фонтанах. І заштовхнувши страх на саме дно своєї душі, випростала плечі:

— Я стану королевою.

— Аліанно... 

Принц поглянув в обличчя своєї єдиної доньки. У гордій лінії губ так разюче бачив її покійну матір. Відправляти дитину в невідомість було найважчим рішенням за все його життя, але це було її рішенням, і він чудово розумів, на яку жертву дівчина щойно пішла.

— Лорд Ормунд попливе разом із тобою. Якщо, зустрівшись із принцом віч-на-віч, зрозумієш, що не хочеш цього шлюбу... ви того ж дня піднімете вітрила і повернетеся назад до Сонцесписа. Я надто люблю тебе, щоб принести в жертву їхнім іграм.

— Так, батьку.

Кворен різко змінився, голос став діловитим:

— Треба негайно обговорити деталі з королевою. Ормунде, пошли за її людьми.

Обіцянка, дана в теплому затінку дому, і батьків погляд, повний безмежної гордості, досі гріли її серце, як священна клятва, яку назавжди закарбувала в пам'яті. Вона любила його понад усе на світі, довіряла кожному слову і розуміла стратегію. Саме тому дівчина була готова виконати доручення, навіть якщо це вимагало покинути все, що вона знала. 

«Вода залишається водою», — твердо нагадала собі. Вода вміла підлаштовуватися під будь-які береги, набуваючи форми посудини, але залишаючись при цьому вільною і здатною точити найтвердіший камінь.

— Погляньте, принцесо. Вони хочуть, щоб усе місто бачило, чия саме наречена прибула.

Аліанна примружилася, прислухаючись до слів фрейлінї. На причалі, оточеному щільним кільцем королівської гвардії, вишикувалася делегація. Чорні шовкові стяги з трьохголовим драконом лопотіли на вітрі, а попереду процесії, височів чоловік в яскраво зеленому вбранні.