РОЯЛЬ

 Рояль. Вісімдисять вісім клавіш. Пятьдесять дві білі, тридцять шість чорних.

 Колись, його клавіш торкались людські пальці, а тепер він стояв у глибокому закинутому, темному залі. В одному із корпусів старшої школи.

 Давніше, він належав музичному класу і був гордістю цієї школи. Але люди міняються і міняється світ.

 З роками все менше знаходилось охочих грати на ньому. Людей більше не цікавила гра, цього інструменту. Він був великій і дуже складний у користуванню. Тай музиканти двадцять першого століття надавали перевагу більш стильному і зручному інструментові. І скоро чорний рояль опинився у великому пустому залі, накритий старою скатертиною, покритий порохом в очікуванні нового господаря, якій пробудить його, від сну.

- Анно, поспіши, бо знову запізнишся. Дивись Міша, уже чикає на тебе.

- Та, біжу вже мамо.

- Анно, це мій бутерброд!

- Вибач, таточко.

- Аааа…. Та стільки можна на тебе чекати. От знову доведеться бігти усю дорогу.

- Та, не плач Мішко, я уже, ще секундочку.

- Ні, ну точно, тепер доведеться бігти усю дорогу.

- Та не скигли там, усе буде добре.

- Ага, ти забула, що вчора учитель казав нам.

- Та все буде добре. Бач я, уже готова.

- Ми пішли!

- До побачення!

- Гарним вам занять.

- Міш, давай швидше біжи. Чого ти, такій повільний?

- Ага, хто б говорив!

- Ну, от запізнились.

- Анастасія, Михайл!

- Так, Петро Семенович?

- Що, я вам говорив, щодо запізнень.

- Це, все Міша.

- Щооо… Та, якби ти, швидше удягалась…

- Якби, ти швидше біг…

- Годі, а ну тихо обидва. Після уроків зайдете до мене, а тепер марш на заняття.

- Шкільні заняття цікавили Михаїла. Він любив школу, любив навчатись і кожного року витягував на похвальну грамоту. А от Анна, була пустункою, яка любила прогулювати уроки, навчання її зовсім не цікавило і завжди відповідала вчителям, що їй і без Ньютона, відомо, що яблуко падає до землі. Анна вважала, що знання, яких навчає шкільна програма, нічим не допоможуть їй у житті. Що усе це, просто непотрібний матеріал. Яким вона, повинна забивати собі голову.

 Дівчина просиджувала уроки, сидячи на остатній парті, дивлячись у вікно, як Михаїл піднімав руку і бігав до дошки.

 В кінці уроків, Михайл і Анна, стояли у дверей учительської.

- Петро Семенович?

- Заходьте, заходьте. Присідайте, зараз я зберу речі і підемо.

- Куди?

- Побачиш Анно.

 Тишина, заповнила учительську. Міша сидів тихо з опущеною головою. Анна намагалась, його підбадьорити кривлячи своє обличчя і показуючи язика.

- Що, ти як мале дівчисько.

- Хто дівчисько, дивися зараз розрюмсяєш.

- Ану тихо, там обоє!

- Петро Семенович, зібрав речі, погасив настільну лампу.

- Батькам, вашим я уже повідомив, що ви затримаєтесь.

- Затримаємося?

- Сьогодні у вас буде практична праця. Так що піднімайте свої зади і сумки та ходімо.

 У школі стояла мертва тишина. Заняття уже скінчились, учні порозходились по домівках. Петро Семенович, вів своїх полонених по коридору у інший корпус школи. Анна, була там лише раз, а Михайл ніколи туди не заходив. Цей корпус був постійно закритий. Через нехватку дітей у школі. Цю частину закривали, аби зекономити на опаленні.

- От вам, Тамара Олексіївна, як і обіцяв помічників.

- Ах, молоденькі. Тримайте відра, зараз дам швабри. Ваше сьогоднішнє завдання голубчики, відраяти цей коридор до блиску. Воду можете набрати у туалеті, тільки обережно не на хляпайте там, бо ще будете, і там прибирали.

- Це все, через тебе Аню.

- Як, би ти, Міш біг як до дошки бігаєш, ми би успіли.

- Ну, чому ти, не визнаєш свою провину.

- Мою провину! Хех, її тут не має.

- Тоді, моєї тут, тим більше немає!

- Ану без балачок там! Працюйте тихіше і воду не забудьте міняти час від часу.

- Добре, Тамара Олексіївна.

- Ходімо воду змінимо.

- Ти іди Міш набери, а я тебе тут зачекаю, чи ти хочеш, аби я тягла важки відро з водою.

- Ах, диви яка хитра, давай його сюди.

 І потрібно мені, було саме з нею подружитись. Не виховане, нагле, нахабне дівчисько. Вічно робить те, що їй заманеться. – Михаїл підставив під кран відро. Вода текла повільно.

 Анна, тим часом розглядала коридор, зазирала у пустуючи класи, наповнених пилюкою. Відчиняючи усілякі двері, які їй попадались на шляху. Вчитувалась у таблички, що висіли при дверях.

 Михайл приніс воду, дівчина не охоче почала працювати. Згадуючи законодавство, що до неповнолітніх примусових робіт.

 За годину, половину роботи, було зроблено. Хлопець знову побіг міняти воду, Анна блукаючи коридор наткнулась на величезні двері. Ніякої таблички на них не було, а самі двері були замкнені на ключ. Коли Михайл повернувся із відрами, то зостав дівчину колупаючись шпилькою від волосся у дверному замку.

- Анно, що ти робиш?

- А, ти що не бачиш.

- Я, то бачу, але навіщо, ти це робиш?

- Тобі, що нецікаво, що за ними?

- А ніскілечки, а от додаткового покарання, мені не хочеться. Так, що припиняй із цим, поки ніхто не увидів.

- Та ніхто і не замітить, ти краще поможи мені.

- Та не буду, я тобі помагати.

- Ну тоді, постій на сторожі.

- Та, ще чого.

- Ну буд ласка, ти ж знаєш Міш, я поки не відчиню їх, не заспокоюся.