Ротація емоцій

«Ротація емоцій»

«Ніхто і не уявляє, яка важка робота у Творця!

Створити людину було досить складно, а ось супроводжувати її протягом усього життя потребує неймовірних зусиль. Бо людина влаштована таким чином, що забагато щастя чи, навпаки, забагато горя її просто нищать. Не для того Він її створив, щоб дати завчасно померти. Тому при народженні кожній людині Творець дарує янгола-охоронця...

Ось і Руся при народженні отримала мене, щоб я її беріг, допомагав робити ротацію емоцій та тримати життєвий баланс. Я все це роблю…»

• Треба робити ротацію, - дуже серйозно сказала лікарка, не звертаючи уваги на здивований погляд Русі, - ось так, - вона охопила своїми довгими, наче у піаністки, пальцями травмований суглоб на зап’ясті пацієнтки та почала обережно обертати кисть руки.

Руся і справді була здивована застосуванням слова «ротація» зараз, тут у травматолога: хіба це слово не пов’язане із війною, яка триває в її країні вже третій рік? І ще вона чомусь саме зараз згадала втомленого військового із сивими скронями з позивним «Кум», який кілька місяців тому забирав у них маскувальну сітку для автівки в свій підрозділ. Він ще тоді й сказав, що його побратими дуже чекають на ротацію, бо вже ні емоційно, ні фізично не «вивозять» на нулі. А  коли він укладав сітку в автівку, пофарбовану сіро-зеленим кольором, уважно подивився на Русю і запитав: чи погодиться вона з ним зустрітися, коли він все ж таки дочекається ротації? Але запрошення так і не було. Війна…

«Руся, уважно слухай лікарку».

• Ви запам’ятали вправи? – запитала лікарка і відволікла пацієнтку від тяжких спогадів про війну.

Руся мовчки кивнула головою, що не здалося переконливою відповіддю.

• Зрозуміло, - посміхнулася лікарка, взяла маленький папірець, схожий на бланк для рецептів і написала назву сайту, - ось посилання, там є ці вправи, робіть по десять разів у три підходи, - вона протягнула Русі папірець, - будуть питання, приходьте.

І тут увімкнулася сирена, чоловічий голос із динаміка оголосив повітряну тривогу і запропонував пройти в найближче укриття.

• Бомбосховище у підвалі, - звернулася лікарка до Русі і зняла окуляри, які залишилися на її декольте на тоненькому срібному ланцюжку, - будь ласка, пройдіть в укриття.

І вона піднялася із-за робочого столу, щоб вийти з кабінету.

Руся за старою звичкою поправила свій рудий чубчик на лобі правою рукою і скривилася від болю - ніяк не могла запам’ятати, що після травми її робоча рука – ліва.

• Дякую, - звернулася вона до лікарки, - я краще додому поїду. Хто знає скільки буде тривати повітряна тривога, а якщо до ночі? Ні, я вже по темним вулицям ходила і ось що вийшло, - вона показала свою травмовану руку із синцем місячної давнини.
• І де ж в цей час був Ваш янгол-охоронець? – іронічно запитала лікарка.

Руся потиснула плечем і дуже серйозно відповіла:

• Мабуть, недостатньо вірила в нього... – зітхнула вона і вийшла.

Їхати в трамваї, коли з вікна хвилями охолоджує вечірній, і вже не спекотний, вітерець, було одне задоволення. Руся закрила очі, щоб відчути на дотик свіже повітря на своєму обличчі, але релакс порушив гуркіт камуфляжного пікапу, який зрівнявся із трамваєм і їхав вздовж колії. Вона побачила за кермом сивого військового і знову згадала того втомленого військового із позивним «Кум», який так і не запросив Русю на зустріч: чи то ротації не було, чи то побачив кращу майстриню плетіння маскувальних сіток. Не можна сказати, що вона його чекала чи згадувала, але сьогодні чомусь - вдруге.

Діставшись додому, Руся відразу увімкнула робочий ноутбук – болить рука чи не болить, а робота сама не зробиться. Вона обережно поклала пальці правої руки на комп’ютерну мишу, ойкнула і переклала її у ліву. Відкрила корпоративну пошту,  а там - вже десяток електронних листів зі свідченнями про війну. Їх розповідали самі постраждалі, а вона їх редагувала і викладала на сайт електронного музею війни, щоб нічого не  загубилося в історії України.

Кожна історія була болюча та щемлива: хтось розповідав про втрату найближчої людини, хтось чекав рідного із полону, хтось залишився без житла, хтось знайшов прихисток, хтось не знав, як далі жити, тому що…

«…Декілька днів я не знаходила собі місця, бо коханий не виходив на зв’язок. Нарешті, дочекалась: рідний голос радісно повідомив, що командир підписав йому заяву на триденну відпустку для реєстрації шлюбу. Я зраділа скорому побаченню, але не розуміла, куди він поспішає. Адже через пару тижнів - Перемога, от тоді й закотимо розкішне весілля…

Вранці ми розписались в місцевому РАГСі, а на обід зібрались з рідними за столом у моїх батьків. Чоловік не спускав з рук нашого шестимісячного сина, ніяк не міг з ним награтись. А малюка неабияк забавляла блискуча обручка на великій чоловічій руці. Він так і заснув на руках у батька…

Тиждень потому телефон коханого знову перестав відповідати на дзвінки… А ще за три дні в морзі з-під блакитного простирадла мені показали тільки праву руку з новенькою обручкою. Я одразу її впізнала…»