Рося

З насупленого сірого неба на зажурених людей, які юрмилися біля дороги, дивилося сумне сонце. Блимав очима світлофор. На мокрому асфальту розтікалася кров. Дитяча кров…

Розкинувши руки біля автівки лежала закривавлена дівчинка рочків восьми. Її гарні блакитні оченята не бачили, ані темноволосого чоловіка з щетиною на обличчі, який ридав біля машини, ані поліціантів, котрі стояли біля нього, ані натовпу людей на тротуарі.

Багатоповерхівки, що тягнулися уздовж проспекту, мовчки дивилися на юрбу людей. А будівля старої школи, напроти якої все відбулося, ховалася за парканом та розлогими верхівками дерев, і робила вигляд, нібито її це не стосується.

— Це сталося знову! — казала бабуся в жовтій кофтинці та цвітастій спідниці, звертаючись до повненької жіночки з яскраво нафарбованим обличчям. — Ой, горе, горе! Як же то її матері, коли вона дізнається бідна…

— Нещасна дитина! — вигукнула немолода темноволоса жінка. — Така гарна була! Як сонечко! Як квіточка! Мабуть, поспішала бідненька до школи і… Цей проспект і справді заклятий! Чотири роки тому джип збив сина моєї сусідки, коли хлопчик їхав на велосипеді…

— На смерть? — запитала жінка в окулярах.

— Бог з вами! Ні! Він одужав, але почав кульгати.

— Скільки йому зараз?

— Скоро буде вісімнадцять…

— Нещасний, — мовила бабуся. — Такий молодий, а кульгає. Дівчата зараз перебірливі… Він може почати пити або вживати наркотики. Або підхопить від якоїсь хвойди дурну хворобу і…

— Ні, він — віруючий. Ходить до якоїсь секти. Вони там не п’ють і не гуляють, а співають гімни і танцюють…

Бабуся перехрестилася:

— Свят, свят! Ходить він кудись чи не ходить, а кульгати буде все одно. Кажу вам — то вже загублене життя!

— А, може, навпаки, — втрутилась до розмови жіночка інтелігентного виду. — До армії він не піде, залишиться при матері і… П’яницями і наркоманами стають не лише кульгаві, та й не всі. І дівчата теж бувають різними. Може, йому пощастить у сімейному житті.

Під’їхало таксі, і з нього вибігла молода білявка. Вона кинулася до дівчинки, яка лежала на асфальті та голосила, заливаючись слізьми:

— Дариночка! Кровиночка моя ріднесенька! Як же так! Чому?.. О, Боже! Як мені жити тепер без тебе? Ааааа…

Темноволосий чоловік, який стояв біля машини, закрив очі долонями та застиг.

Білявка билася над тілом дочки. Її тіло сіпалось, мов у лихоманці, а голосні ридання заполонили вулицю. Натовп замовк.

Горе нещасної матері здіймалося до неба, губилося серед хмар. Сльози намочили тканину легенької суконьки, від чого груди жінки здавалися оголеними. Вона вся здавалася оголеною. В очах декого з жінок майнув осуд.

Білявка підняла обличчя в чорних патьоках туші та подивилася на чоловіка, який, закривши обличчя долонями, стояв біля машини, й затихла.

Повітря ніби ущільнилось. Хмари ніби застигли. Стало тихо, ніби уві сні. Ніхто з людей не рухався. Всі вони дивилися на білявку, а та не зводила очей з темноволосого чоловіка, який стояв біля машини.

Раптом винирнуло сонце. З’явилися блакитні рвані клапті на сірому небі. Заблищала вода в калюжах. Загавкав пес. Прогуркотіла вантажівка за рогом. Пролунав дзвінок у школі.

З-під долонь чоловіка, який стояв біля автівки, з’явились очі, темні та налякані, нажахані та сповнені болю. Вони нічого не розуміли. Вони ще й досі не вірили. Ті очі зустрілися з очами білявки, яка стояла на колінах біля тіла дівчинки, блимнули і згасли, провалилися в порожнечу.

Загули церковні дзвони. Засліпило сонце постаті людей. Не було у світі нічого, крім материнського горя. Лише воно. Нескінченне та болісне. Гірке, як полин. Сумне, як зойк пораненого птаха. Велике та безнадійне. Тягуче та липке, як віск.

А потім зі шкільного подвір’я на тротуар вибігли діти. Напроти школи, через дорогу, стояв кіоск, в якому продавали морозиво та жувальні гумки. Хіба можна втриматись і не купити чогось?

***

Наталка дістала з сумочки пудреницю та, дивлячись у маленьке люстерко, від якого відскакували сонячні зайчики, почала підфарбовувати вії. Дівчині хотілося виглядати найкраще, але зранку вона не встигла нанести макіяж, бо спізнювалася на роботу. На столі біля неї стояв розкритий ноутбук, лежав стос паперу та виглядали з порцелянової вазочки олівці та кулькові ручки. На полицях стелажів виднілися акуратні газетні стоси, щільні ряди папок та кілька альбомів і книжок.

Було о пів на десяту ранку.

Хтось пробіг коридором і, ледь прочинивши двері, вигукнув:

— Швидше на оперативку!

«Мабуть, щось сталось», — подумала Наталка, ховаючи тюбик з тушшю до сумочки.

***

— Чули, що трапилось? — запитав головний редактор, дивлячись на підлеглих, серед яких були дві юні дівчини та немолоді чоловік і жінка. — На центральному проспекті знову збили дитину!

— Що ж, — сказав немолодий чоловік, — напишемо, як завжди, замітку. Нехай громадкість відгукнеться та заспокоїться, але краще б ту школу закрили. Прямо біда з нею. Постійно таке.

— Не закриють, — відповів головний редактор газети, — бо у директора школи добрі зв’язки.

— Хіба не можна прибрати кудись кіоск з морозивом та жувальними гумками? —схвильовано вигукнула Наталка. — Якби його прибрали, може це і вирішило б проблему. Чи у власника кіоску, як і в директора школи, теж добрі зв’язки?

— Кіоск недавно поставили, — відповів редактор. — Біля «зебри» є світлофор, але діти то є діти… Потрібна велика стаття, бо це актуальна тема. Опитайте свідків і зберіть якомога більше матеріалу.