Розділ 27 Битва в замку вампірів

Після зустрічі з батьком Моки, Цукуне не знаходив собі місця. Дні його минали між звичайними справами голови Шкільного Духовного Совета і нескінченними тренуваннями.
Він не хотів просто бути сильним — він прагнув зрозуміти себе. Те, ким став після зняття браслета, те, ким він був до цього, і ким стане далі.

Кожного вечора, коли місяць зависав над школою Йокаїв, Цукуне виходив на двір і тренувався. Його удари розривали повітря, а земля під ногами ледь не тріскалась від сили, яку він намагався втримати в собі.
— Ти знову тренуєшся? — тихо питала Мока, спостерігаючи з тіні.
— Так... — відповідав він коротко. — Скоро прийде день, коли мені доведеться це використати.

І от, нарешті, настав довгоочікуваний день вихідних.
Цукуне, Мока, Курумі, Юкі, Рубі, Мізорі Шираюкі, Тигер і навіть сам директор школи вирушили разом до замку вампірів — родового маєтку родини Акаші.

Дорога тягнулася крізь темний ліс, що здавався живим. Дерева шепотіли щось стародавнє, невидимі створіння спостерігали за мандрівниками з-за кущів. Мока йшла поруч із Цукуне, іноді крадькома поглядала на нього — він був спокійний, але в його очах ховалася рішучість.
— Цукуне… — прошепотіла вона. — Ти точно знаєш, навіщо ми сюди йдемо?
— Знаю, — відповів він, не відводячи погляду від шляху. — Але по-справжньому зрозумієш це лише тоді, коли все закінчиться.

Замок, що з’явився попереду, був величезним і похмурим. Його башти здіймалися до хмар, а вікна світилися холодним червоним світлом. Коли вони увійшли до головного залу, їх зустріла глибока тиша.
Посеред зали стояв він — батько Моки, величний вампір у чорному плащі. Його очі спалахнули, коли він побачив Цукуне.

— Нарешті, — мовив він повільно. — Ти прийшов, друже.
— Як і домовлялися, — відповів Цукуне, крокуючи вперед.
— Ваш поєдинок... — почав директор, але батько Моки зупинив його жестом.
— Це не просто битва. Це перевірка обіцянки, яку ми дали багато років тому.

Мока розгублено дивилася на них.
— Обіцянки?.. Якої обіцянки?!
— Ти ще не готова знати, доню, — тихо сказав її батько.

Вони вийшли на середину залу. Повітря загусло від напруги.
Цукуне торкнувся свого браслета.
— Старий друже… час знову розкрити правду, — прошепотів він і зняв його.

Сяйво, схоже на полум’я, оточило його тіло. Його очі стали яскраво-червоними, волосся злегка потемніло, а від кожного руху йшла хвиля енергії.
Мока, Юкі, Курумі, Рубі й Мізорі відійшли назад — вони відчули неймовірну силу. Навіть Тигер насторожився.

— Ти все ще такий, як колись, — промовив батько Моки, дістаючи стародавній клинок із руків’ям, прикрашеним рубіном. — Подивимось, чи справді ти перевершив мене.
— Побачимо, — відповів Цукуне, і в його руці з’явився меч, створений із власної енергії.

Битва почалася.
Удар за ударом, вибух за вибухом — повітря наповнилося звуками металу і магії. Вони рухалися настільки швидко, що інші бачили лише спалахи. Замкові стіни тремтіли.
— Він… він тримається проти мого батька?! — не вірила Мока.
— Це не просто сила, — сказав директор, — це зв’язок між двома істотами, які давно поділили одну долю.

Батько Моки зробив сильний стрибок, намагаючись вибити меч із рук Цукуне, але той ухилився, використовуючи блискавичний рух.
— Гарно! — вигукнув вампір, посміхаючись. — Ти вже не той хлопець, що колись стояв переді мною.
— Я навчився захищати тих, кого люблю, — відповів Цукуне. — І це робить мене сильнішим за будь-яку кров.

Останній удар розніс підлогу залу.
І коли пил осів, усі побачили, як Цукуне стоїть над переможеним батьком Моки, меч у нього біля плеча.

— Ти переміг, — сказав вампір, злегка посміхаючись. — І тепер я можу спокійно довірити тобі свою дочку.
— Це не про перемогу, — відповів Цукуне, — це про обіцянку.

Він подав руку старшому вампірові, допомагаючи йому піднятися.

Пізніше, у кабінеті, коли всі інші чекали в залі, вони сиділи один навпроти одного.
— Ти добре пам’ятаєш те слово, яким усе починалося, — сказав батько Моки.
— Як я міг забути? — усміхнувся Цукуне.
— Ти — перший серед людей, хто став вампіром і зумів зберегти серце людини. Твій браслет був не просто печаттю, він стримував твою справжню сутність.

Він замовк, а потім додав:
— Ніхто, навіть Мока, не має знати, навіщо ми билися. Це була наша стара клятва.

Коли Цукуне вийшов із кабінету, друзі одразу оточили його.
— Ну, що ви там говорили? — запитала Курумі.
— Просто... старі знайомі згадували минуле, — відповів він із легкою усмішкою.

Мока дивилася йому в очі. Її інша, вампірська частина, наче щось відчула.
Але вона мовчала.
Вона знала — прийде день, коли правда відкриється.