Розділ 26 Старий договір

Після галасливого святкування школа занурилася в спокій.
Тихі коридори, тепле сонце за вікнами й аромат кави в повітрі — усе знову стало звичним. Цукуне повернувся до своєї роботи в Шкільному духовному советі. Його дні тепер були наповнені зустрічами, звітами, підготовкою до нового навчального року.

— Добре, — промовив він, переглядаючи список пропозицій від учнів. — Отже, спортивний фестиваль ми проведемо восени, а щодо проектів… залишимо «День дружби між расами», — він посміхнувся, поглянувши на Мізоре, яка кивнула згодою.

Навколо нього сиділи знайомі обличчя: Мока, Куруму, Мізоре, Рубі, навіть Йоши.
Розмова точилася про буденні речі — та все одно було приємно відчувати, що життя знову ввійшло у звичне русло.

Коли зустріч завершилася, всі розійшлися, а Цукуне залишився наодинці в кабінеті.
На столі парувала чашка кави. Він на мить заплющив очі, вдихаючи аромат — і відчув спокій.

Аж раптом — стукіт у двері.
Тихий, але впевнений.

— Можете увійти, — спокійно сказав Цукуне.

Двері відчинилися. Спершу він почув знайоме слово, те саме, що колись вимовляли при зустрічі його вчителі та… батько Моки.
Серце раптово тьохнуло.

— «Нарешті, друже… я знайшов тебе», — пролунало глибоким, владним голосом.

Із темряви дверного проходу вийшов батько Моки — високий, суворий, у довгому плащі, з холодним, але щирим поглядом.
Його очі засвітилися червоним блиском, коли він побачив Цукуне.

— Я радий вас бачити, — тихо промовив Цукуне, підводячись із місця.
Вони підійшли один до одного й міцно потисли руки.

— Ти пам’ятаєш про нашу домовленість? — спитав чоловік, поглянувши йому просто у вічі.

— Так, — Цукуне відповів без вагань. — Ми домовились про битву. Але проведемо її, коли школа матиме вихідні. Не хочу, щоб учні це бачили.

Батько Моки на мить задумався, потім повільно кивнув.
— Добре. Коли настане день відпочинку, я чекатиму тебе в своєму замку. Прийди не один — разом зі своїми друзями.
— Домовились.

Вони ще раз потисли руки — цього разу не просто як союзники, а як двоє воїнів, які розуміють, що на них чекає.
 

Пізніше того вечора, коли школа вже засинала, Цукуне вийшов у двір.
Небо сяяло зорями, а на руці тьмяно світився його браслет — символ сили, подарунок від директора.

Він глянув на нього і тихо промовив:
— Старий друже… Я став трохи сильніший. Завдяки всім, хто був поруч. І завдяки йому… — він підняв погляд на небо, ніби туди, де, можливо, спочивав дух директора.

Вітер лагідно торкнувся його волосся, а вдалині лунав тихий сміх Моки, що розмовляла з дівчатами.
Попереду чекав новий виклик, але цього разу — він не буде сам.