Розділ 17 Тінь за вікном автобуса

Автобус котився дорогою, що вела назад до Академії Йокаїв. Сонце вже заходило, фарбуючи небо в помаранчеві барви. Учні, стомлені, але задоволені після відпочинку, розмовляли, сміялися, хтось дрімав.

Цього разу Цукуне сидів не з друзями, а поруч із Директором — старшим чоловіком із мудрим, але завжди загадковим поглядом.

— Ну що, Цукуне, як тобі відпочинок? — запитав він, усміхаючись.
— Було чудово, — відповів хлопець. — І… навіть трохи пізнавально.
— Так і має бути. Часом уроки приходять не в класі, а під відкритим небом.

Раптом Цукуне насторожився. Його погляд вихопив у вікні чорну тінь — фігуру, яка стояла обабіч дороги. Фігура ніби дивилася просто на нього. Холод пройшовся спиною. Він моргнув — і вона зникла.

— Що сталося? — помітив Директор.
— Я… щось бачив, — сказав Цукуне. — Людину. Ні… не зовсім людину. Чорну фігуру з очима, що світилися. Вона дивилася прямо на мене.
— Ти впевнений?
— Абсолютно. І це було не примарилось.

Директор задумався. Його обличчя стало серйозним.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Коли ми повернемося, я перевірю енергетичний фон навколо школи. Можливо, хтось… або щось стежить за тобою.

Цукуне відчув тривогу, але мовчки кивнув.

Коли вони прибули до школи, вже сутеніло. Учні розійшлися по гуртожитках. Цукуне зайшов до своєї кімнати, кинув речі, глибоко вдихнув і сів на ліжко.

— Чорна фігура… хто ти така? — прошепотів він.

Після душу хлопець вирішив трохи потренуватися — кілька хвилин ударів, ухилів, фокусування енергії. Потім, втомлений, він упав на ліжко й заснув.

Ранок прийшов раптово. Перше світло проникло крізь штори. Цукуне прокинувся раніше за всіх, швидко одягнувся і вийшов на пробіжку навколо території школи. Коли він повернувся до воріт, вони тільки починали відкриватися.

Перед ними стояв Директор — той самий мудрий старець, якого він бачив учора.
— Доброго ранку, Директоре, — чемно привітався Цукуне.
— Доброго… — відповів той і здивовано підняв брову. — Ти знову перший?
— Так, звик вставати рано.
— Хм, молодець. Дисципліна — це сила.

Він подивився на хлопця уважніше.
— Ти ще думаєш про ту фігуру, правда?
— Так, — чесно відповів Цукуне. — У мене відчуття, що вона… не просто бачила мене. Що вона знає, хто я.
— Це можливо, — сказав Директор, торкнувшись бороди. — Якщо хтось дізнався про твою справжню силу…
— Ви думаєте, що це пов’язано з тим, ким я став?
— Цілком імовірно. Але поки не панікуй. Ми з’ясуємо, хто це. А ти будь уважний і не знімай браслет без потреби.
Цукуне кивнув.
— Добре, обіцяю.
Згодом до школи почали прибувати інші учні. Коридори знову наповнилися гомоном і сміхом. Усі виглядали відпочилими й щасливими після поїздки.

Перші уроки минули спокійно. Дівчата — Мока, Мізоре, Курумі та Юкі — постійно кидали погляди на Цукуне, намагаючись зрозуміти, чому він такий задумливий.

— Ти якийсь тихий сьогодні, — сказала Мока після уроків.
— Просто втомився, — відповів він із усмішкою.

Після занять у них був факультатив із фотографії — новий гурток, який вирішили створити, щоб зберігати найкращі моменти життя в Академії.

Учителька вручила кожному фотокамеру.
— Ваше завдання — зробити фото, яке покаже суть Йокая в нашому світі. Не просто знімок, а емоцію.

Юкі одразу почала фотографувати квіти біля школи. Мізоре — дерева в тумані. Мока попросила Цукуне стати для неї моделлю.
— Просто посміхнись, — сказала вона, націливши об’єктив.
— Якось ніяково…
— Давай, це ж для спогадів!

Клац — і фото вийшло чудовим. Цукуне усміхався, а на задньому плані виднілися всі його друзі.

Після факультативу вони сиділи під деревом і говорили про плани:
— Було б добре організувати виставку, — сказала Курумі.
— Або зробити фотокнигу академії! — додала Юкі.
— І, можливо, колись показати її людям, щоб вони зрозуміли, що монстри теж мають серце, — тихо промовив Цукуне.

Усі погодилися.

Коли сонце почало сідати, Цукуне знову відчув щось дивне — короткий подих холоду за спиною. Він різко обернувся, але нікого не побачив. Лише тінь дерева на стіні нагадала йому про ту саму чорну фігуру.

— Вона все ще десь поруч… — прошепотів він, стискаючи браслет.

А вдалині, за межами школи, серед темних лісів справді стояла тінь — з червоними очима, що спостерігали за ним.