Розділ 16 Відьманий холм

Сонце ще тільки прокидалося, коли Цукуне, як завжди, вийшов на ранкову пробіжку. Повітря було свіже, а море тихо шуміло позаду табору. Це був останній день їхнього відпочинку, і сьогодні черга проводити час із ним випала Юкі.

— Добрий ранок, — усміхнулася вона, коли побачила, як Цукуне повертається після пробіжки.
— Привіт, Юкі. Готова до останнього дня пригод? — жартівливо сказав він.
— Завжди! Але перед від’їздом я хочу показати тобі одне місце. Моє улюблене… — її очі засяяли.

Після сніданку, коли настав вільний час, вони вирушили. Місце, куди йшла Юкі, знаходилося трохи далі від табору — на вершині невеликої гори, де росли дивовижні блакитні квіти, що світилися на сонці, немов дорогоцінні камені.

Підйом був нелегкий, і вже на половині дороги Юкі почала задихатися.
— Ти втомилась? — запитав Цукуне.
— Трохи…
— Сідай на спину, — з усмішкою сказав він.
— Е-е? Це незручно…
— Не сперечайся, — підморгнув Цукуне.

Юкі засміялася і обережно сіла йому на спину. Він спокійно ніс її далі, поки вони не дісталися вершини. Там, під легким подихом морського вітру, відкривалася краса квітів і далекого моря.

— Тут чудово… — прошепотіла Юкі, вдихаючи аромат квітів.
— Так. Ти мала рацію. Це місце справді особливе, — відповів Цукуне.

Вони бігали серед квітів, сміялися, жартували, поки обоє не впали на м’яку траву, дивлячись у небо. Було спокійно… аж поки повітря навколо не почало колихатися від магічної енергії.

Із-за каменів вийшла дівчина в чорному плащі, з червоним волоссям і очима, сповненими рішучості. Це була Рубі Тодзё — відьма, відома своєю силою та самотністю.

— Нарешті я знайшла тебе, — сказала вона холодним голосом, глянувши на Юкі.
— Рубі? — здивувалася Юкі. — Ти ж…
— Замовкни, Юкі. Ти не маєш бути поруч із людьми. Ти — відьма, така сама, як і я. Повернися зі мною.
— Ні! — крикнула Юкі. — Я не хочу!
— Тоді я заберу тебе силою, — сказала Рубі, і її руки спалахнули темною магією.

Цукуне ступив уперед, прикриваючи Юкі собою.
— Я не дозволю тобі її чіпати, — сказав він твердо.
— О, герой знову хоче гратися у спасителя? — глузливо відповіла вона. — Ти ж навіть не монстр.
— Помиляєшся, — очі Цукуне стали серйозними. — Я давно вже не той слабак, яким був.

Рубі нахилила голову:
— Доведи.

Цукуне зняв браслет. Його тіло оповила хвиля червоної енергії. Волосся стало білим, очі спалахнули червоним, а навколо відчувалася сила вампіра. Земля під ним потріскалася, а вітер здійнявся навколо.

— Невже… ти… вампір? — шепнула Рубі, відступаючи на крок.

Юкі, тримаючи браслет у руках, дивилася з подивом і страхом.
— Не хвилюйся, — спокійно сказав Цукуне, — коли все закінчиться, я сам повернуся. Але це — наш секрет, добре?
— Добре… — відповіла вона, притискаючи браслет до грудей.

— Ну що ж, Рубі, — сказав він, крокуючи до неї. — Почнемо.

Битва розгорілася на весь холм. Рубі здіймала в повітря каміння та випускала потоки темної магії, але Цукуне ухилявся з блискавичною швидкістю, зникаючи і з’являючись поруч. Його удари були потужні, а очі світилися червоним вогнем.

— Неймовірно… — прошепотіла Юкі, дивлячись на нього.

Рубі створила магічний щит, але Цукуне пробив його ударом кулака, після чого схопив відьму за руку і різко опустив на землю. Від удару здійнявся пил і блиск магічних іскор.

Рубі лежала поранена, важко дихаючи.
— Ти… справді не людина…
— Я просто той, хто хоче захистити своїх друзів, — відповів він і відвернувся.

У цей момент Юкі підбігла до нього, одягла браслет на його руку, і його зовнішність поступово повернулася до звичайної. Але вони помітили, як ізнизу вже йшли Мока, Курумі, Мізоре та інші учні — усі схвильовані.

— Цукуне! Юкі! Ви цілі?! — вигукнула Мока, підбігаючи першою.
— Так, усе добре, — відповів він, усміхаючись, хоча ледве стояв на ногах.

Учителька одразу викликала Директора, який дав Цукуне ліки, щоб швидше загоїти рани. Потім він підійшов до Рубі, що лежала трохи далі.

— У тебе є талант, дівчино, — сказав директор. — Але стільки гніву в серці… Ти можеш змінити своє життя, якщо захочеш.

Рубі подивилася на нього, потім — на Цукуне.
— Можливо… я залишуся в академії. Тут… я зможу знайти себе.

Цукуне лише кивнув:
— Самотність — це найважче. Залишайся. Ми не вороги.

Коли вечір опустився на табір, усі святкували останню ніч феєрверками. Вогні розцвітали в небі, відбиваючись у морі, а сміх учнів лунав далеко.

Цукуне стояв на березі поруч із Юкі, Мокою, Курумі та Мізоре, дивлячись на небо.
— Це був гарний відпочинок, — сказав він.
— Так, — тихо відповіла Мока. — І, здається, ти знову врятував нас усіх, Цукуне.
Він лише посміхнувся:
— Я просто роблю те, що повинен.

Феєрверки спалахували все вище, і цей вечір став для всіх незабутнім — останнім днем спокою перед новими випробуваннями, які чекали на них в Академії Йокаїв.