Розділ 15 третій день на відпочинку Ранок перед страхом

Море ще дрімало під легким серпанком туману, коли Цукуне прокинувся. Табір був тихий, тільки хвилі ніжно шепотіли на березі. Юнак тихо вибрався з палатки, зробив кілька розтяжок і побіг уздовж берега. Його кроки змішувалися зі звуками прибою, а думки линули далеко — до того, що чекало ввечері.

Після кількох кілометрів він зупинився, зробив глибокий вдих і витер піт із чола. Саме в ту мить позаду пролунав спокійний, але глибокий голос:

— Добре почати день із пробіжки, правда ж, Цукуне?

Хлопець різко обернувся й здивовано розширив очі. Перед ним стояв директор школи — Кайто Ямамото, спокійний, але з тією звичною загадковою усмішкою, яку він завжди носив.

— Директор? Я не очікував побачити вас тут! — вигукнув Цукуне.

— І все ж я тут, — сказав Кайто, роблячи крок уперед. — Мені повідомили, що ти взяв участь у цій поїздці. І я подумав, що буде не зайвим переконатися, як ти справляєшся зі своїм завданням.

Цукуне опустив погляд, потім серйозно промовив:
— Я вдячний вам, сер, але мушу сказати… останнім часом я відчуваю, що за мною хтось спостерігає. Це не просто здалося.

Директор замовк на мить, його погляд став пильним.
— Розумію. Я відчув невелику магічну присутність уночі, — сказав він тихо. — Але не хвилюйся. Завтра я сам розберуся з цим. А зараз — зосередься на тому, що ти готуєш для своїх друзів.

Цукуне трохи посміхнувся.
— Я вже придумав, як їх лякати. Обіцяю, що буде весело… і трохи моторошно.

Кайто засміявся низьким, добрим сміхом.
— Тоді я приєднаюся до цього. Подивимося, як швидко ваші юні монстри втратять холоднокровність.

 

Коли вони поверталися до табору, сонце вже вставало повністю. Усі ще спали, тому директор вирішив трохи «підбадьорити» учнів. Він дістав гучномовець і, набравши повітря, прогримів:

— ДОБРОГО РАНКУ, УЧНІ ШКОЛИ ЙОКАЙ!

Ефект був миттєвим — із палаток вилетіли майже всі: розпатлані, сонні, дехто ще в піжамах. Навіть учителька, яка відповідала за дисципліну, вискочила надвір, розгублено тримаючи в руках зубну щітку.

— Що це… — почала вона, але директор урочисто виголосив:
— Ранок — час для енергії! Пора вставати і готуватися до великого дня!

Учні стояли, не розуміючи, чи сміятися, чи сердитися. Лише двоє виглядали повністю зібраними — Цукуне та Мізоре Шіраюкі, яка вже встигла освіжитися.

Мізоре тихо підійшла до Цукуне, усміхнувшись своїм холодним, але щирим поглядом.
— Схоже, сьогодні мій день із тобою, — сказала вона.

— Так, — відповів він, — тож проведімо його спокійно… перед бурею.

Вони разом гуляли вздовж берега, говорили про дрібниці, сміялися. Мізоре розповідала про свій дім, а Цукуне — про своє дитинство серед людей. Усе здавалося тихим, навіть ідилічним.

Але ближче до вечора він відчував, як усередині наростає хвилювання — час для «випробування хоробрості» настав.

 

У сутінках Цукуне і директор Кайто ввійшли в печеру. Її стіни виблискували вогкими відблисками світлячків. Повітря було прохолодне, трохи сире.

— Ти готовий? — запитав директор.

— Так, — відповів Цукуне, знявши свій браслет, що стримував вампірську силу.

Одразу ж його тіло осяяло червоне світло. Волосся стало білим, очі спалахнули рубіновим сяйвом. Його голос став нижчим, холоднішим, але в ньому звучала впевненість.

— Я готовий, — сказав він, і навіть Кайто коротко кивнув, визнаючи в ньому силу.

Вони розставили всередині печери невеликі магічні світильники, які при наближенні до них починали мерехтіти, відкидаючи тіні, що ворушилися, наче живі.

— Учні підуть звідти, — директор показав на вузький прохід. — А ти чекай ось тут. І не забудь… трохи стримуйся.

Цукуне посміхнувся:
— Я тільки злякаю, не більше.

 

Першими зайшли двоє хлопців. Їхні ліхтарики тремтіли, кроки лунали по кам’яній підлозі.
— Ей, ти чув? — сказав один. — Мені здається, щось тут рухається…

З темряви з’явилися червоні очі. Хлопці застигли. Потім почулись важкі кроки, і з мороку виступила фігура Цукуне, вся в темному сяйві, його погляд горів, як у справжнього вампіра.

— Ти… прийшов сюди даремно, — прошепотів він низьким, леденячим голосом. — Ця печера — моє лігво…

Крик луною рознісся по всій печері, коли хлопці з жахом вибігли назовні.

Наступними зайшли дівчата — Юкі та Курумі. Вони йшли, тримаючись за руки, але коли почули дивний подих позаду, обернулися — і побачили тінь, що стрімко промайнула перед ними.

— Це що було?! — скрикнула Юкі.

З темряви знову виринув силует Цукуне — його обличчя частково приховувала тінь, але очі світилися яскраво, мов дві кроваві зірки.

— Ви не мали сюди приходити… — прошепотів він.

Курумі на мить завмерла, а потім обидві закричали й побігли геть, залишивши позаду ліхтарик.

 

Коли тест закінчився, усі ще довго обговорювали, який “монстр” живе в тій печері. Ніхто навіть не здогадувався, що це був сам Цукуне.

Він стояв поруч із директором, уже повернувши свій звичайний вигляд.

— Гарна робота, — сказав Кайто. — Ти не лише налякав їх, а й показав, як треба керувати власною силою.

Цукуне усміхнувся, але в його погляді було щось глибше.
— З кожним днем я все краще розумію, ким я можу стати. Але й усе більше боюся того, ким стану.

Кайто подивився на нього серйозно.
— Ти не маєш боятися сили, якщо вона народжується з бажання захищати.

І десь далеко, серед нічного шуму хвиль, знову промайнула темна тінь — невідомий спостерігач, який бачив усе.
 

«Він стає сильнішим… набагато швидше, ніж я думав…» — прошепотів незнайомий голос.