Розділ 14. Перший день під сонцем і тінню

Ранкове сонце тільки-но почало підійматися над морем, коли табір Йокайської школи прокинувся. Свіже повітря з присмаком солі наповнювало легені, а над хвилями літали чайки, вітаючи новий день.

Цукуне прокинувся одним із перших. Він вийшов із палатки, потягнувся й усміхнувся, дивлячись, як перші промені торкаються води. Поруч уже стояли кілька хлопців, серед них — Тигер.

— Пішли вмиватися, — сказав він, поправляючи рушник на плечі. — Хай дівчата спокійно зберуться.

Цукуне кивнув. Компанія хлопців вирушила до дальнього боку пляжу, де стояли переносні вмивальні баки. Холодна вода освіжала, пробуджувала і ніби змивала втому після дороги.

Коли всі повернулися, вчителька, яка вже стояла біля вогнища, гучно оголосила:

— Увага, всі! Сніданок о десятій годині. Потім маєте вільний час до обіду — купайтеся, відпочивайте, грайте у волейбол. А після обіду нас чекає невелика екскурсія в гори, які ви бачили дорогою сюди. Зрозуміло?

— Так! — у відповідь пролунав дружний крик учнів.

Ранок минув весело. Цукуне разом із друзями грав у м’яч, сміявся, іноді кидав погляди в бік Моки, яка спокійно сиділа під парасолею й читала книжку, але час від часу все ж ловила його погляд і м’яко посміхалася.

Після сніданку всі вирушили на коротку прогулянку вздовж узбережжя. Море блищало, і хвилі, що котилися до берега, здавалися живими.

— Класно тут, — сказала Мока, ідучи поруч із Цукуне. — Нарешті можна трохи відпочити без постійних уроків і небезпек.

— Так, — погодився він, — але… я не можу позбутися відчуття, ніби за нами хтось спостерігає.

Мока глянула на нього уважно, її червоні очі трохи звузилися.
— Тобі здалося, напевно. Але… будь обережний, добре?

— Добре, — тихо сказав він, хоча серце в нього трішки прискорило хід.

Після обіду всі підготувалися до екскурсії в гори. Учні йшли стежкою, що піднімалася серед сосен. Повітря ставало свіжішим, чути було спів птахів і шум водоспаду десь поблизу.

— Вау, яка краса! — вигукнула Юкі, дістаючи камеру.

— Головне, не відставайте, — нагадала вчителька. — І не заходьте глибше в ліс без дозволу!

Хлопці та дівчата сміялися, фотографувалися, хтось жартував, хтось тихенько обговорював свої симпатії. Цукуне йшов поруч із Тигером, дивлячись, як Мока розмовляє з Курумі.

Коли група дісталася до підніжжя гори, один із хлопців — Дой Сато, веселий і трохи авантюрний йокай, підняв руку:

— Ей, а що як ми ввечері проведемо тест на хоробрість? — запропонував він. — У цих горах є печери, кажуть, там водяться духи. Було б круто пройти їх із ліхтариками!

Клас одразу загомонів.

— Це чудова ідея!
— А якщо там справді щось є?
— Тим цікавіше!

Учителька задумалася, але потім усміхнулася:
— Добре. Якщо будете обережні, я дозволю. Тільки ніяких дурниць, зрозуміло?

— Так! — пролунав радісний гул.

Після екскурсії, коли всі поверталися до табору, Дой підійшов до Цукуне.

— Гей, у мене є одна ідея. Поговоримо на хвилинку?

Вони відійшли трохи вбік, подалі від натовпу.

— Я подумав, — сказав Дой, хитро посміхаючись, — а що, якби ти був тим, хто буде лякати інших у тесті на хоробрість? У тебе ж класна реакція, ти вмієш робити серйозне обличчя. Уяви — вони йдуть, темно, чують кроки… і тут ти з’являєшся!

Цукуне засміявся.
— Це звучить як божевільна ідея. Але… гаразд, я згоден. Але ти допоможеш мені підготувати все.

— Домовились! — підморгнув Дой. — Буде найкраща ніч на цьому відпочинку!

Коли всі повернулися до табору, сонце вже хилиться до заходу. Хвилі тихо билися об берег, а над водою повільно летіли рожеві хмари.

Цукуне стояв біля свого намету, вдивляючись у далечінь.

«Цікаво, — думав він, — чи вийде все так, як ми задумали… Але головне — щоб усім було весело».

Він не знав, що в тіні дерев, серед відблисків вечірнього світла, знову стоїть та сама темна фігура, що спостерігає за ним іздалеку.

І навіть море, здавалось, тихо шепотіло:

“Скоро. Дуже скоро все зміниться…”