Епілог

Кріан

—  Отже, я живу в лісі, але я не звір, і не птах… Я —  дерево? — зробила припущення Люба. Картка із загаданим словом стирчала з її капелюшку.

Не по-осінньому тепле сонце заливало світлом мініатюрний парк у внутрішньому дворі замку Ледан. Тому прогулянка перетворилася в імпровізований пікнік на яскравому покривалі, розстеленому прямо поверх трави в центрі найбільшої галявини.

— Ні! —  хором закричали чотирнадцятирічна Кріста і дванадцятирічний  Мелон.

—  Вам принести щось з напоїв? —  запропонував я. Ми з Енжи вже вийшли з гри і тепер просто спостерігали за ними.

—  Мені чаю з льодом, будьласка, —  попросила Люба.

—  А мені соку.

—  І мені теж, —  замовили діти.

Ми з Енжи підвелися і пішли до невеликого столика з напоями, що ховався у тіні дерев. Після нашої останньої пиятики він кинув пити, і алкоголю в замку більше не тримав взагалі. Навіть продав свою колекцію рідкісного вина, і його правило тверезості тепер розповсюджувалось на всіх його гостей.

—  Твої діти обожнюють цю гру, — помітив я.

—  Мої діти обожнюють леді Любов, —  відповів Енжи. —  І цим надзвичайно дратують власну матір, —  не втримався від посмішки він.

І це була правда. Те, з якою надзвичайною легкістю Люба порушувала неписані, але очевидні для інших, правила поведінки, змушувало оточуючих захоплюватись нею або ненавидіти з першого погляду. Порушувала, бо просто про них не знала.

— Знаєш, а я маю подякувати тобі, я ж так цього і не зробив, — задумливо сказав я після невеликої паузи.

— Подякувати? За що?— не зрозумів Енжи.

— За неї.

Він здивовано озирнувся на галявину де сиділи Люба і діти.

— В якому сенсі? Що ти маєш на увазі?— Енжи продовжив розкладати лід по склянкам.

— А ти не пам’ятаєш, що ти зробив тієї ночі, три роки тому?

— Хотів би забути, та не виходить, — похмуро буркнув він. — Але я не розумію до чого ти хилиш.

— Ти загадав бажання. І випив вино із власною кров’ю, — нагадав я. — Пам’ятаєш, що саме ти загадав?

Енжи так і застиг, тримаючи щипцями шматок льоду на півдорозі  від бляшаного відерця до склянки. 

— Я загадав, щоб ти знайшов своє щастя із… — невпевнено пригадав він.

— Із жінкою, що призначена мені долей. Не з Катріною. Із тією, що судилася, — нагадав я. — Тож дякую, велике тобі спасибі.

Енжи знову озирнувся і тепер розглядав Любу довше і уважніше.

— Ти ж не віриш у ці забобони всерйоз, — відмахнувся він зрештою.

— Знаєш, якби мені три роки тому сказали, що можна зп’яну випадково відкрити портал в інший світ, я б теж не повірив, — знизав плечима я, спершись на дерево. 

А після невеликої паузи додав: 

— А що б ти сказав, якби я вирішив одружитися? 

— Одружитися на леді Любов? — уточнив він. — Одруження не гарантує вічного кохання. Якщо одружишся, розлучитися буде важко.

— Гарні аргументи, — визнав я.

— Так, гарні.

— І посилають до твого власного життєвого досвіду.

— Так, посилають.

— Сам придумав, чи король підказав?

— Перший міністр, — визнав Енжи, навіть не спробувавши це приховати. — А що він порадив іншим?

— Торну він запропонував відмовляти мене тим, що, в разі мого одруження на неналежній леді, король може позбавити мене всіх титулів і земель, що я маю як член королівської родини. Залишаться лише ті, що перейшли мені від матері. На що Торн запропонував набагато кращий аргумент: можливо, леді Любов більше зацікавлена бути коханкою багатого принца, ніж дружиною бідного аристократа.

— Непогано, — погодився Енжи. — А Ліору він що сказав?

— А цього ми ніколи не дізнаємось. Бо Ліор послав першого міністра під три чорти, щойно дізнався про що буде розмова.

Енжи не зміг і далі зображувати серйозність і затрясся від погано стримуваного реготу.

— Не боїться Ліор так з міністром розмовляти,— Енжи витер сльози що виступили від сміху.

— Ні, не боїться. Ліор йому щоразу погрожує, що, якщо його знову запроторять на північний кордон, він продасть технологію покращеного портального переходу Нодії і Дагомеї. І тоді Урденс втратить монополію. А, з приводу весілля, він мені сказав, що я вже застарий для шлюбу і мені треба якнайшвидше одружитися, доки леді Любов не передумала виходити за такого старого пня як я.

— А Торн що насправді думає? — Енжи намагався не зареготати знову.

— Він сказав що жодного разу не пожалкував про шість переломів у які йому обійшлася дружина, і, якщо я впевнений, що не пожалкую про втрачені землі і титули, то треба одружуватись.

— І багато ти втратиш? — поцікавився він.

— Десь від трьох чвертей до п'яти шостих того, що є зараз. Але того, що залишиться нам має вистачити, — я пошкріб підборіддя і додав: — А що ти думаєш насправді, Енжи? Про моє одруження.

Він зітхнув і взяв паузу, підбираючи слова.

— Я не з тих, хто буде радити одружитися якнайшвидше. Скільки ви вже разом? Півроку?...

— Десять місяців, — уточнив я.

— Я пам’ятаю, що з деякими своїми коханками ти був довше, але зрештою ви розійшлися. А з іншого боку, треба бути сліпим, щоб не бачити, як сильно ця жінка тебе змінила… Але я не розумію, навіщо тобі це? Що шлюб дасть тобі такого, чого ти ще не маєш? Хіба що…

Несподівана здогадка осяйнула його і він, різко розвернувшись, розглядав Любу довго і прискіпливо. Мене аж ревнощі шкребти почали через те, що хтось так довго на мою жінку витріщається.

— І… коли дитина має народитися? — невпевнено запитав він.

— Десь за п’ять місяців.

— Не боїшся? Ви… такі різні… — Енжи обережно підбирав слова. 

— Боюсь, — визнав я. — Тому і хочу одружитися, дати їй своє ім’я. 

Енжи кивнув, погоджуючись з моїм рішення, і, нарешті, перестав роздивлятися Любу.

— Що ж, я повторю тобі те, що вже говорив. Якщо у леді Любов виникнуть якісь проблеми, вона завжди знайде в моєму домі захист, підтримку і пораду. І це не залежить від того, одружені ви чи ні.