34

Люба

31 грудня 2021 року.

Я вже дві доби нормально не спала. Лягала в ліжко вчасно, та так і крутилася без сну всю ніч до ранку. Чи я нервувалася? Ні, я по-справжньому панікувала. 

Раціональна частина мого мозку розуміла, що приймати пропозицію Кріана ризиковано. Але, разом з тим, я ясно усвідомлювала, якщо відмовлюсь, жалкуватиму про це все життя. І щойно мені вдавалося заспокоїтись на тему “Варто чи не варто подорожувати у Роанон”, я починала нервувати на тему “А чи прийде Кріан за мною взагалі?”. 

З одного боку, я вірила, що він не брехав мені, коли обіцяв повернутися за рік. З іншого — варто було лише згадати скільки разів за своє життя я вірила обіцянкам чоловіків… Ні, саме він мене ще жодного разу не обдурив, але ж усе буває в перший раз. Та й знаю я його, якщо подумати, лише два дні.

Тобто, два роки. Але два дні.

І щойно мені вдавалося заспокоїти себе думкою “Як прийде, то добре, а як не прийде, то ще краще”, починалося третє коло. 

А чи живий він взагалі? Те що він нічим не заразився у перший свій візит ще не гарантує, що вдруге теж обійшлося. І чи він і досі на волі? Міжсвітові подорожі поза законом, і якщо перший раз він опинився тут випадково, то вдруге зробив це свідомо.

І от коли всі ці тривожні переживання я вже прогнала по своїй голові разів зо п’ять, як вишенька на торті, з’являлась думка: “Чи все я приготувала для свого зникнення?”. Я навіть список підготувала.

Для того щоб якось пояснити мамі мою відсутність, була заздалегідь складена історія про професійне вигорання та необхідність довготривалого ретріту у повній ізоляції. Тож мама думала, що я вирушаю на рік у повністю відрізаний від світу тибетський монастир практикуватись у медитації. Довелося  навіть трошки заплатити професійному ретушеру, щоб він прифотошопив моє обличчя на красиві гімалайські пейзажі, як доказ того, що я вдало долетіла.  Моя мама, тим часом, вийшла заміж. В неї закінчувався термін легального перебування в країні, а розлучатися на довго ні вона, ні її бойфренд не хотіли. Офіційний шлюб і скромне, на швидкоруч організоване, весілля було найочевиднішим та найпростішим вирішенням проблеми.

Отже, пункт перший “Набрехати мамі” зроблено.

Звільнитися з роботи. Зроблено.

Повний чек-ап організму і щеплення від всіх відомих хвороб. Зроблено.

Оплатити комуналку на рік вперед. Зроблено.

Залишити ключі сусідці на випадок аварій. Зроблено.

Ані тваринок, ані рослин я не мала, тож хоч тут ніяких клопотів. Отаке життя жила, що зникну на рік, а ніхто і не помітить…

Речі були зібрані ще тиждень тому і зараз валізи стояли на почесному місці посеред кімнати. Найбільшу із них займали книги. Причин тому було дві. По-перше, і це те, що прийшло мені в голову набагато пізніше ніж, власне, рішення прийняти пропозицію Кріана, якщо він відбував карантин після візиту у наш світ два роки тому, збирався відбувати карантин рік тому, то і мене, по прибутті в Роанон, чекає, в першу чергу, карантин. Два місяці. Не впевнена, як саме той карантин буде організовано, але, якщо це означає що ми будемо поряд один з одним цілодобово протягом двох місяців,  в мене поїде дах. Якби він мені не подобався, але треба на щось відволікатися. По-друге, я пам’ятала як він цікавився ноутом і називав його “квазі-порталом”. Що ж, комп'ютери і інтернет навряд чи, а от найпростіші дротові телефони, чи хоча б телеграф, я могла б подарувати Роанону. То ж і книги були підібрані саме за цією темою: основи фізики, електромагнітні явища, історія дослідження електромагнетизму, схеми перших телефонних апаратів та принципи організації телефонних мереж. Повна валіза досить специфічної літератури.

Друга за розміром валіза повністю складалася із аптечки та засобів гігієни.

Все інше легко вмістилося в найменшу валізу. Дуже дивно було не брати із собою ноут та взагалі будь-які електроприлади. Я так собі подумала, що вдягатися мені все одно треба буде у місцевий одяг, тому спакувала лише два зручних спортивних костюми, спідню білизну і спортивне взуття — по парі на кожен сезон.

Паспорт, телефон і долари теж взяла на випадок, якщо при поверненні мене викине де-небудь у Колумбії…

І от тепер, о пів на дев’яту вечора, я метушливо бігала по квартирі колами, щось прибирала, переставляла. Не те щоб у цьому була якась потреба, просто сидіти на місці було неможливо. 

Коли я в черговий раз зайшла на кухню перевірити чи перекрита вода, на очі мені трапився холодильник. Точно, треба його розгрузити. Холодильник і так був майже пустий, але я безжально викинули все що навіть теоретично могло зіпсуватися.  А потім подумала ще раз і викинула взагалі усе, і висмикнула холодильник з розетки. 

“А от сміття треба винести обов’язково” — подумала я, дивлячись на відро, куди щойно полетіло пів банки меду.

Вулиця зустріла мене легким морозцем і повною відсутністю вітру. Дорогою назад, від сміттєвих баків до під’їзду, я запрокинула голову і стала вдивлятися у чорне, позбавлене зірок, небо.

“Цікаво, чи такі самі сузір’я світять над Роаноном?”

Хоча з мене такий кепський астроном, що, навіть якщо сузір’я такі самі, навряд чи я зможу їх упізнати.

Ключ легко провернувся у дверній шпарині і я зробила крок у темряву квартири.

 — Ааа!!! — щось гаряче стиснуло мене так сильно і несподівано, що я я закричала від переляку.

— …як же ти мене налякала, маленька… — почула я позаду голос Кріана.

Він розвернув мене у своїх обіймах і припав поцілунком, таким пристрасним і нетерплячим.

— А ти мене як налякав, — я притислась до нього жадібно вдихаючи його запах. Від нього пахло хвоєю та, трохи, димом.

Він поцілував мене у маківку, а я помітила, що, взагалі-то, не так і темно було у квартирі, бо під стелею висіло кілька "світляків". 

— Ти розповідала, що тут епідемія… Я прийшов, а тебе нема… Чорти б мене взяли, як же я злякався, — продовжував шепотіти він, притискаючи мене все міцніше. — Я вже було подумав, що ти померла…