33

Люба

—  А ти? Що в тебе сталося за цей рік?— запитав він.

Я замислилась. З одного боку, життя моє стало зовсім іншим за цей час, але, порівняно із драматичними пригодами Кріана, власні новини здавалися геть буденними і нецікавими.

— Я борг за квартиру виплатила. Роботу поміняла, тепер з дома працюю…

Було ще дещо, про що я розказувати не збиралась. Про те, як пів року тому Саша запропонував  дати нашим стосункам другий шанс. Це було через два тижні після смерті бабусі, я була пригнічена, налякана і геть самотня. Я погодилася. Здогадувалася, що він так намагався вирішити свої фінансові проблеми, бо його бізнес не пережив карантин і навіть оренда квартири на околиці стала йому не по кишені. Здогадувалась, але погодилась. Втім тривав цей “другий шанс” рівно одинадцять днів. Він не був готовий пробачити мені коротку, але таку яскраву зустріч з Кріаном, а я не була готова не порівнювати їх.  

— Моя мама так і залишилась за кордоном. Вона гостювала у бабусі, коли епідемія почалася. Кордони закрили і повернутися вона не змогла. Потім бабуся захворіла, потрапила до лікарні… 

Це була болюча тема. Мама погано розмовляє англійською, тож їй не вдавалося навіть дізнатися у якому бабуся стані. Всередину її не пустили. А мене картали сумніви, чи могло щось змінитися, якби замість мами там була я? Чи надали бабусі допомогу якнайкраще? Чи змогла б я добитися відвідин і попрощатися з нею? Ці питання зі мною так і залишаться.

— … І вона якось у цей період часу познайомилась із місцевим чоловіком, і в них щось на кшталт стосунків. З роботи її звільнили, щойно епідемія почалась, тож назад додому вона не поспішає…

На цьому, власне, новини і закінчилися і у кімнаті повисло те саме, несказане вголос, питання.

— Кріан, чому ти прийшов? — я, нарешті, набралася сміливості.

Він зітхнув, обдумуючи відповідь.

— По-перше, я хотів тебе побачити. В мене було забагато вільного часу, та замало справ, коли я сидів під арештом. І я помітив, що думати про тебе набагато приємніше, ніж думати про роботу чи колишню наречену. Тоді в мене і закралася думка скоїти цей злочин повторно, — посміхнувся він.

— Рецидивіст, — засміялася я, але вже за мить спитала серйозно. — Тобі минулого разу справді погано було? Ти знайшов спосіб як цього уникнути?

— Ні. Нажаль ні, — він не надовго замовк, наче прислухаючись до чогось. — Магія так само витікає з мого тіла. Я можу пробути тут кілька годин, але мені доведеться знову піти.

— Знову піти… Як надовго? Знову на рік? Чи назавжди?

— Довга Ніч це момент коли енергоємність переходів зменшується у кілька разів. В жоден інший момент року я не зможу…

— Нащо ти прийшов, Кріан? — перебила я і голос мій прозвучав набагато жорсткіше, ніж мені хотілось би.

Хіба він не розуміє, що це жорстоко? З’являтися у моєму житті раз на рік, не давати його забути.

— По-друге… — він зам’явся підбираючи слова. —  Мені тут не вижити, бо магія це частина мене. Але коли я застосував магію на тобі, — він провів пальцями по моєму зап’ястю, — пам’ятаєш, як я вилікував твою подряпину? Ти тоді нічого не відчувала?

Я замислилась, пригадуючи.

— Ні, нічого…

— Тож, я подумав, може ти погодишся завітати до мене в гості?

— Куди? — оторопіла я.

— В Урденс. В Роанон.

Спочатку я просто кліпала очима не розуміючи, чи справді я почула те, що почула.

 — Ти це серйозно? І як надовго? На рік?

Кріан промовчав.

— Ні я не можу просто взяти і покинути все. У мене тут…

А власне що в мене тут? Робота? Не надто й велика втрата. Квартира? Так, на квартиру я працювала багато років і залишити її справді шкода. І справа була навіть не в самій квартирі, шкода було зусиль на неї витрачених. Мама, яку я і без того не бачила вже більше року? І яка, здається, нарешті щаслива. Друзі? Близьких подруг у мене було троє. Колись було. Але потім вони вийшли заміж і їх поглинуло сімейне життя і материнство, тож я нікого з них не бачила вже кілька років. Був би в мене кіт чи, хоча б, рибки, могла б сказати що маю залишитися заради них.

—... якщо я просто раптово зникну, моя мама подумає, що зі мною щось сталося, що я десь вмерла від ковіду.

— Але ж ти можеш зв’язатися з нею за допомогою квазі-порталу, — він вказав на ноут на столі, — і попередити її.

— І як ти собі це уявляєш? Що я їй скажу?

— Наприклад, скажеш що зустріла чоловіка, який тебе кохає і їдеш до нього в гості. На рік, — нахабно посміхнувся він.

Мені аж дихання перехопило від обурення.

— У якості кого?!

Кріан несподівано посерйознішав.

— Твоя правда, — сказав він після короткої паузи, — я не можу запропонувати тобі одружитися. Але, з огляду на побачене і почуте тут рік тому, я не думав, що це має для тебе велике значення…

— Я не про те! Тут я громадянка своєї країни, в мене є права, які я, до речі, добре знаю. Тут я заробляю і сама себе утримую. А там? Ким я там буду? Твоєю рабинею? Нелегальним мігрантом?..

— Моєю гостею, — відповів він дещо жорстко. — І в Урденсі немає рабства.

— На Землі теж офіційно рабства немає. Але я чула багато історій про торгівлю людьми, які саме так і починались, — я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило рік тому, що ти потрапив саме до мене, а не до когось іншого, хто скористався б твоїм положенням. 

— Ти і справді думаєш, що я запросив тебе для того, щоб нашкодити тобі? — обурено запитав він.

— Ні, але ти пропонуєш мені ситуацію, в якій я сама розпоряджаюся своїм життям, поміняти на ситуацію, у якій я буду цілком і повністю від тебе залежити.

— Я пропоную тобі довіритися мені, — він зітхнув і за кілька секунд продовжив. — Я не думав, що мені доведеться говорити окремо, бо мені це і так здавалося очевидним… Я не збираюся тебе ні до чого змушувати. Якщо тобі набридне моя компанія, я не буду нав’язуватися. Урденс великий, в мене кілька маєтків… вибереш собі де жити до наступної Довгої Ночі так, щоб узагалі зі мною не бачитись.