31

Люба

31 грудня 2020 року.

Я вчила новий твір. Грала його знову і знову. Звук піаніно вивела не на колонки, а у навушники, не хотіла щоб крики та звуки салютів відволікали мене.

Цей Новий рік я зустрічала на самоті. Не було потреби одягати гарну, але незручну сукню. Не було потреби готувати купу салатів.

Чим ближче була новорічна ніч, тим важче було не згадувати Його. "Довга ніч" — так він її називав. Іноді мені здавалося, що все, що сталося тоді, було лише сном. Напевно, я змогла б себе переконати в цьому остаточно, якби не каблучка на моєму пальці, лист, написаний невідомою мовою, та забута ним шпага.

Весною я була вирішила, що зможу за кілька тижнів стати криптологом та розшифрувати цей лист. Але, після трьох місяців і майже нульового результату, я здалась. Зі шпагою було трохи легше, бо інтернет повний фотографій і ілюстрацій історичної зброї. Можно було знайти у земних шпаг та мечів елементи віддалено схожі на ті, що були на зброї Кріана, але всі вони не сходились у єдиний часовий період чи регіон походження.

Тридцять перше грудня наближалося, і я все частіше згадувала дивну ніч, яка, здавалося, була так давно, наче в іншому житті. І, мабуть, трапилася з якоюсь іншою Любою, але не зі мною нинішньою.

Чи він живий? Сподіваюся, що так, хоча коли ми прощалися, виглядав він дуже погано.

Чи одружений? Мабуть, вже так.

Чи згадує про мене?

Мелодія закінчилася. Я стягнула навушники, збираючись сходити на кухню води попити.

— Зіграєш для мене?

— Аааа!!!

Від переляку я підстрибнула на стільці і боляче вдарилася коліном об піаніно.

Я повільно, під оглушливий гуркіт пульсу у скронях, повернулася на стільці.

— Ти... це ти...

— Я, —  коротко відповів Кріан. — Пробач, я не хотів тебе лякати.

Я не вірила власним очам. Я сплю? Чи, може, остаточно збожеволіла?

— У тебе борода, — сказала я після тривалої паузи.

—  Так, — він посміхнувся і задумливо погладив густу, не надто довгу бороду. — Там, де я тепер живу, важко без бороди. Обличчя мерзне.

Кріан взагалі виглядав трохи інакше. Замість шовкової сорочки із безліччю гудзиків на ньому було щось схоже на худі з грубої коричневої тканини із шнурівкої на комірі і широкі штані. З плеча звисала велика холщова торба. Я запам’ятала його більш худорлявим, а зараз переді мною стояв чоловік не лише високий, але й атлетичний.  

— Там, де ти тепер живеш? — перепитала я. Насправді, в голові в мене вирувала безліч запитань, але його поява настільки мене пригомшила, що я не могла зібрати думок до купи.

— Так, це довга історія… але я розповім тобі.

Я сиділа на стільці, а він стояв посеред кімнати. І це було так ніяково. Як мені з ним вітатись? Присісти у реверансі? Він же принц, начебто. Чи поцілувати його, адже ми на цьому розлучилися?

 — Люба, — він подав мені руку, допомагаючи підвестися.

Обійняв мене обережно, ніби я була найтендітнішим скарбом на світі.

— Як же я боявся, що тебе не застану, — прошепотів мені на вухо. — Боявся, що не зможу потрапити сюди, що ти переїхала і я тебе не знайду.

Він гладив мене по голові, по спині, притискаючи до себе.

Я відповіла. Вчепилася в нього якнайміцніше.

— Я думала, ніколи тебе більше не побачу... —  прошепотіла у відповідь .

Я і зараз не могла повірити, що він стоїть переді мною живий, з крові і плоті. Вдихала його запах, не зовсім такий, яким я його пам'ятала, обіймала за широку талію, притискалася щокою до грубої тканини.

— Але ти згадувала мене, я знаю.

Я не бачила його обличчя, але відчувала, що він усміхається.

— Звідки знаєш?

— Ти носила каблучку.

Я трохи відсторонилася і насторожено глянула на нього. Звідки він знає, що я її носила?

— Це не просто прикраса, — пояснив він.

— Там, що пристрій, що підслуховує? Або прихована камера? — я спробувала стягнути каблучку, нервово пригадуючи що він міг почути і побачити непристойного через неї.

— Ні, — Кріан взяв мої руки у свої не даючи зняти її. — Це маяк, орієнтир у просторі. Без нього ми навряд чи змогли б побудувати портал сюди.

— Ми?

— Я і Ліор, він допомагав мені.

Ліор це, здається, один із його друзів.

— Значить, перстень передає мої координати? Але як ти дізнався, що я його носила?

— Не зовсім передає… Швидше, я його кличу, а він відповідає, як відбивач. Але тільки в тому випадку, якщо він одягнений на палець.

— Отже, якби я його позичила подружці поносити, чи продала, ти б побудував портал до перстня, а не до мене?

— Бачиш, як добре, що ти його не продала.

Він став серйознішим і міцніше стиснув мої пальці.

— Люба, я маю запитати тебе. Ти... ти одружена зараз?

Я глянула в його напружене обличчя. Кріан не назвав його на ім’я, але ми обидва зрозуміли кого він мав на увазі.

— Ні, я не заміжня. А твоя наречена? Ви побралися?

Він розслабився і знову пригорнув мене до себе.

— Вона вийшла заміж за мого кузена.

— Мені дуже шкода…

Ні, те що він і досі неодружений мене не засмутило, але я пам'ятала історію з його першими заручинами. Мабуть, йому боляче бути покинутим вже вдруге.

— А мені ні. — Він голосно вдихнув запах мого волосся. — Розкажи, як ти жила весь цей час? — спитав він, погладжуючи мене по спині.

Я розгубилася. За минулий рік моє життя так сильно змінилося, та що там моє життя, весь світ перевернувся з ніг на голову, що я не знала, як це взагалі описати і висловити.

— Бабуся померла, — сказала я після довгої паузи. — Вона прожила довге життя, — сльози наверталися, кому в горлі душив, не даючи сказати, — але це все одно… дуже… дуже сумно…

— Мені так шкода, — він обійняв мене міцніше.

Я розплакалася. Мені раніше здавалося, що це вже якось відболіло, вже якось пережито. Але його присутність так діяла на мене. Поруч з Кріаном я відчувала, що можу дозволити собі бути слабкою. І весь той біль і розпач, невисловлений, що я ховала глибоко в собі, разом виплеснувся з мене. Я розплакалась аж до істерики, повисла на ньому. І через біль утрати, і через докори сумління, що не змогла бути поруч з ней в останні дні, і через страх так само втратити маму...