30

Кріан

Я обійняв її за талію, притягнув до себе. Зараз навіть це зробити було важко, настільки я заслаб. Посадив собі на коліна, замкнув у своїх обіймах. 

Яка ж вона гаряча…

— Виконаєш останню волю помираючого? — прошепотів я їй у шию.

— Не кажи так.

— Люба, — я подивився їй у очі, — будь ласка, дай чоловікам ще один шанс. Так, я — козел, але ж десь мають бути ті, що краще за мене. Ти прекрасна… неймовірна… Кожен чоловік, що не сліпий, матиме за щастя кохати тебе…

— А ти? — очі її сповнились сльозами, а голос тремтів.

— Якщо кохання може тривати лише одну ніч… Так, я кохаю тебе.

ЇЇ гарячі вуста стали мені відповіддю. Вона цілувала мене повільно та обережно, обплітала мою шию руками, зігрівала своїм теплом. І я ще раз, наостанок, відчув себе живим.

***

Я відчув відкриття порталу одразу. Такий яскравий сполох магічної енергії у абсолютно пустому світі неможливо не помітити.

Чи я радів? Звісно, як будь-який смертельно хворий радіє новині про скоре одужання. Але разом з тим, мені було боляче від усвідомлення, яку ціну я заплачу за спасіння. 

Відпустити її. Втратити назавжди.

Ні, ще трохи…

Ще кілька секунд…

Ще не зараз…

— Хто це?

Здивований голос Торна я впізнав одразу.

Люба, яка, схоже, не помітила відкриття порталу, підстрибнула від несподіванки так різко, що я ледь не вкусив її за губу. Вона спробувала злізти з моїх колін, але я вчепився їй в талію щосили, аби не відпустити.

— Поки що, із упевненістю можна сказати лише те, що той, хто знизу — це Кріан, — прокоментував очевидне Ліор.

У невелику кімнату напхалося шестеро чоловік: троє моїх друзів і ще троє в уніформі стражів.

Торнвальд та Енжи виглядали скуйовдженими, але, принаймні, не дуже битими. А от у Ліора на щелепі розповзався велетенський багряний синець.

— Опусти зброю! — гаркнув я на одного з солдатів, який додумався направити шпагу в бік Люби.

Люба знов підскочила і спробувала злізти, але я не пустив.

— Ти подав сигнал лиха, але схоже що ми трохи невчасно… — Ліор, як і інші, розглядав Любу з безсоромною цікавістю.

От ідіоти! Невже вони не бачать, що лякають її?

— Ти погано виглядаєш, — подав голос Енжи.

Здається, він єдиний тут цікавився мною, а не дівчиною в мене на колінах.

— Ви вчасно, але дайте мені ще кілька хвилин, — сказав я, але, побачивши, що натяків вони не розуміють, додав. —Та чорти б вас узяли, відверніться вже!

Друзі мої швидко розвернулися і почали зацікавлено розглядати шпалери. А один із солдатів, недостатньо моторний, вихопив від Ліора запотиличника.

 — Люба, —  взяв її за підборіддя і повернув до себе, — я маю йти.

— Так...

Я поцілував її у скроню в останній раз, притис до себе, а відпустити не зміг.

— Будь ласка, будь щаслива, — прошепотів я.

— І ти, — так само пошепки відповіла вона. Сльози покотилися з її бездонних карих очей. — Будь щасливий. Або хоча б живий...

— Але, якщо будеш мене згадувати, будь ласка, вдягай оце, — я поспіхом зняв одну зі своїх каблучок і одягнув їй на палець.

Не втримався, поцілував ще раз.

— Іди, — прошепотіла вона крізь сльози.

Я не зміг відповісти, лише кивнув і ледь-ледь відштовхнув її від себе. Вона все зрозуміла і одразу вскочила із моїх колін.

— Торн, Енжи, допоможіть мені встати, — зробити це самостійно я вже не міг.

Підтримуваний друзями, я зробив крок у дзеркальну поверхню порталу, лишаючи найнеймовірнішу жінку мого життя на самоті.