29

Люба

— А тепер, — в його голосі з’явилися нові, владні нотки, — слухай уважно і запам’ятовуй. Скоро я засну, і ти не зможеш мене розбудити.  Є ймовірність, що за мною прийдуть, коли я буду без свідомості. Якщо це станеться, віддай їм цей лист, і вони заберуть мене. Якщо ні… будь ласка, зачекай три доби, не роби нічого. А потім… спали мене, або закопай, або… що тут у вас роблять із мерцями.

Від недоброго передчуття мені живіт скрутило.

— Це такий жарт? 

Він же не може казати це серйозно.

—  Якби ж то…—  сумно посміхнувся Кріан.

—  Що у листі?

— Там я пояснюю все що трапилось і… мій заповіт, —  він відсунув папери від себе і його жест здався мені повільним і млявим.

— Що відбувається, Кріан? —  мені важко було говорити через ком в горлі.

— Я помираю, Люба,—  сказав не дивлячись на мене. —  Твій світ вбиває мене. Магія —  це частина мого світу. Частина мого тіла. Вона потрібна мені як вода або повітря… Але тут її немає… Моя смерть —  питання часу. Ось та причина, через яку я не можу лишитися.

У кімнаті настала важка, тягуча тиша.

—  А знаєш, — Кріан подивився на мене із посмішкою, але очі його були сповнені тривоги, —  якби мені сказали, що я помру через п’янство, я би ніколи не здогадався що це буде саме так… Так безглуздо…

—  Та досить вже, ти не помираєш! —  я не була готова повірити у цю маячню.

Різко схопила його за руку, перевернула долонею до себе і стала шукати пульс на зап’ясті. Які ж у нього холодні руки, просто крижані. Пульс знайшовся, хоча й не одразу. Пришвидшений? Хоча звідки мені знати яким має бути нормальний пульс, я ж не лікар. Я взяла його обличчя у свої долоні і повернула до вікна. Навіть не знаю що я намагалася знайти, ознаки того що він справді помирає, чи ознаки того, що він здоровий. На фоні мого кольору шкіри його лице виглядало не просто блідим, а сірим, із ледь помітним мереживом синюватих судин. Ні, таким він точно не був кілька годин тому. І зіниці наче розширені…

—  Ні, ти не помреш! В нас така чудова медицина. Давай, я викличу лікаря? Що в тебе болить? —  метушливо питала я.

—  Не думаю, що ваші лікарі колись мали справи з роанонцями.

Він прибулець. Як же я могла забути? А це означає, що ми можемо бути навіть не одного біологічного виду.

Кріан накрив мою руку своєю і поцілував мою долоню.

—  Мені страшно, — прошепотів він, закривши очі, — будьласка, побудь зі мною, поки я не засну.