28

Люба

— Він покинув маму коли мені не було і року. Тож я його і не пам’ятала навіть. А потім знову з’явився коли мені було шість чи близько того. Мабуть, хотів знову із мамою зійтись… а може й ні. Я мала була, не розуміла, — я говорила, а гарячі сльози котилися по моїм щокам. — Спочатку ледь не кожен день приходив, грався зі мною, подарунки дарував. Потім лише на вихідних. Казав, роботи багато, обставини. А потім взагалі зник. А я чекала. Спочатку кожні вихідні, потім на день народження. На Новій Рік… Зрештою, за кілька років, я змирилася. Перестала чекати. І тоді він з’явився знов. Я пам’ятаю, як тоді запитала маму, чи будемо знову разом, як сім’я. А вона чітко сказала: “Ні. Якщо хочеш бачитися з батьком, я не заважатиму, але сім’єю ми вже не будемо ніколи”. Я тоді плакала, навіть маму звинувачувала в тому, що через неї він не живе з нами. А вона просто вчилася на своїх помилках швидше за мене… Кілька місяців він приходив по вихідних, потім зник так само. А я чекала. Чекала хоча б на дзвінок. Коли я була підлітком, він повторив це ще раз. Казав, що переїде ближче до нас, будемо бачитися частіше. Коли я вже в універ поступила, і він знову подзвонив, запропонував побачитись, я відмовилась. Думала, що вже навчена гірким досвідом і не поведусь на ці маніпуляції. Думала, що я тепер доросла, розумна… А через рік зійшлася з Олегом. Це той, що жонатий. І все почалося по новій. Я знову чекала, вірила обіцянкам що ще трохи і все наладиться…

Тяжко я з того всього виходила. Була терапія…

Я собі пообіцяла: ніяких жонатиків, тільки вільні хлопці, тільки ті, для кого я буду найважливішою жінкою в житті. От тільки в тридцять рочків вибір не такий уже й великий, — я нарешті заспокоїлась і сльози перестали текти ручіями. — Сашко був таким. Нежонатим.  Ніколи не була в нього закохана. Ніколи моє серце не зупинялося від того, що він просто заходить в кімнату. Але він був… надійний? А може, просто передбачуваний. Якщо казав що прийде, то приходив. І ніякої іншої жінки в нього не було. В мене були на нього плани… Кумедно, зараз він мене покинув, але я не відчуваю з цього приводу нічого. Взагалі нічого… А ти тільки з’явився і одразу… Тягне мене на чоловіків, які вже зайняті. Довбаний незакритий гештальт…

Він все ще тримав мене за плечі, але вже не стискав як раніше.

Я потерла обличчя, розмазуючи залишки сліз, і повернулась до нього.

— Ось чому я і кажу, що всі чоловіки — козли. Може десь і є якісь інші, але,  — я спробувала іронічно посміхнутись, — вони мене не приваблюють.

Він був блідий, якийсь навіть сіруватий, під очима залягли темні кола. Чи, може, він завжди так виглядав, а я просто не помічала через штучне світло?

І дивився він на мене з такою тугою в очах, наче я була побитим цуценям.

— Я не хочу знову наступати на ті самі самі граблі. Тому давай залишимо все як є зараз. Будемо один для одного випадковими знайомими, не більше.

Я вивернулась з його обіймів, він не тримав.

— Я втомилася. Буду спати стелити.

— Так, звісно, — сказав він глухим голосом і відвернувся до вікна, спершись на підвіконня.

Диван у мене, хоч і розкладався до чималих розмірів, але лягати спати поряд з Кріаном я не збиралась. Трохи пововтузившись, мені вдалося розкласти крісло у спальне місце. 

— Люба, будь ласка, дай мені папір і чорнило, — Кріан з’явився на порозі кімнати.

Знайшовши для нього папір та ручку, я пішла переодягатися.

З усіх моїх піжам найбільш закритою виявились рожеві мікі-мауси. Ну що ж, миші так миші.

Повернувшись, я застала його за столом, перед ним було кілька листків повністю списаних красивим рівним почерком. 

— Можеш прочитати? — запитав він, побачивши, що я з цікавістю заглядаю через плече. 

— Ні.

Письмо нагадувало мені арабицю, чи, може, це в нього почерк такий, і розібрати я не могла нічого.

— А тепер, — в його голосі з’явилися нові, владні нотки, — слухай уважно і запам’ятовуй…